7

АЛІНА

— Алло! Машо, потрібна зачіска! Негайно!!! — Волаю в трубку перебігаючи пішохідний в останні секунди зеленого. — Що? Пробач, не чую нічого! Я вже близько!!!

​Залітаю у двері своєї вже колишньої роботи — готелю, — аби Марія хоч якось дала раду моєму неслухняному волоссю перед зустріччю з Іваном. Чи Романом. Вона зустрічає мене біля гардероба, проводить до кабінету й одразу береться до роботи. Це не жінка, а диво: за допомогою звичайного стайлера за кілька хвилин вона робить так, що на мене з дзеркала дивиться мільйонерка.

​— Ти куди поспішаєш така вбрана? — запитує, поки я раз по раз зиркаю на годинник над головою.

​— На пошуки мільйонів, — видихаю, навіщось звіряючи настінний годинник із наручним, поки вона чаклує над моєю гривою.

​— Мільйони на дорозі не валяються, а мільйонера бажаю знайти вже сьогодні! Він тобі потрібніший.

​— Ага. І бажано з мільйонами в кишенях.

​— Спершу дивися на фейс, тобі з ним цілуватися, а вже потім на кількість мільйонів в кишенях.

​— Думаєш, я залишу його собі?

​— Думаю, він не захоче відпускати тебе, моя зірочко, — вона востаннє поправляє мої локони. — Так, усе! Готово! Дуй на всіх парах до свого мільйонера і не ігноруй знаки, які посилає доля!

—Та він ще не мій, Машо! — Я поспіхом хапаю сумочку зі спинки стільця. — Я навіть не знаю, чи справдяться твої слова сьогодні, враховуючи, всі "знаки" послані долею! Але дуже того хочу.

Обіймаю її. Дякую. І біжу до агенції Івана, уже почуваючи себе королевою. Але варто  прибігти до офісного будинку, як на мене чекає перше розчарування.

— Ви куди, юна леді? — сивий чоловік у формі не пропускає мене далі турнікета.

​— Я запрошена на співбесіду в агентство «Ваш бізнес». Пропустите?

​— Ваш пропуск?

​— Я ж кажу, я на співбесіду, — дивлюся на нього знизу вгору.

​— Перевірте запрошення у пошті на вашому ґаджеті. 

​Чорт! Дивлюся. Немає. Поспілкувавшись із цим кремезним чолов’ягою, дізнаюся, що Івана на місці немає. Але ж я на співбесіду? 

Телефоную Роману. Той за кілька гудків бере слухавку й відповідає, що теж не на місці, проте дає розпорядження «громилі», щоб той мене пропустив. Роман називає номер кабінету, де проходитиме співбесіда з роботодавцем. Не впевнена, чи потрібен мені останній так само сильно, як Іван, але ввічливо погоджуюся і прямую до ліфтів, кивнувши охоронцеві "дякую".

​Кидаю погляд на годинник: 11:53 — якраз вчасно. Знімаю пальто, вішаю на руку. У грудях таке хвилювання, ніби мене накачали киснем під зав’язку, а горло перев'язали стрічкою!

​Видихаю те, що зовсім не видихається, лише ще більше туманить мізки... Так, варто не ліфтом їхати, а сходами йти. Вдаватимемо, що це не паніка, а "спалювання калорій". Звертаю праворуч і біжу на п'ятий поверх. Попередня робота натренувала м'язи ніг, тож фізично мені легко. 

Шукаю кабінет 502 і розумію, що вийшла не з того боку. Треба йти через увесь поверх в інше крило. Чорт...

​Біжу... І раптом бачу попереду того самого Гада, через якого мене звільнили з готелю. Він іде мені назустріч, дивлячись собі за спину... Дідько, що він тут робить!?!

​Вдаю, що не помічаю його: гну голову й починаю інтенсивно шукати «щось» у сумочці, намагаючись оминути його по дузі, ближче до стіни. Але...

​— Чорт! — Виривається саме з моїх вуст, бо цей йолоп втаранився у мене і розлив свою каву мені на груди!

​Шиплю змією бо пече! Бридко! І боляче від того, що життя таке нещадне до мене. Якого він не дивиться куди йде!? Куди преться з очима на спині???

​Підводжу погляд на його «фейс» і вже готуюся видати лайливу тираду цій чоловікоподібній істоті, але він відкриває рот першим, від чого я просто німію.

​— Я не чорт, леді! А от «чорт у спідниці» переслідує мене вже третю добу. Якщо я не помиляюся...

Сльози спиняю невідомою силою. Зуби зціплюю, мабуть, до побіління обличчя! Але зір не відводжу. Хоча ноги самі відводять мене від гріха подалі.

— Пішов ти! Коз-з-зел. — повертаюся та спішу вже до вбиральні. Благо, знак якраз над головою.

Знімаю з себе блузку і байдуже, що стою в одному бюстгальтері! Намагаюся відіпрати пляму, не звертаючи уваги на жінок, що проходять повз. Вони зрозуміють... 

— Гад! — сльози тиснуть, але я міцніша! 

-Йолоп! — дивлюся на мокру тканину і бачу крах усіх планів на сьогодні! У такому вигляді хіба що до Івана — і одразу на стіл, він оцінить...

​— Вам допомога потрібна? — біля мене зупиняється дівчина, моя ровесниця.

​— Так, — киваю, ковтаючи гординю.

​— Ходімо. У мене в кабінеті є фен. Ідеально не обіцяю, але мокрою додому не поїдете.

​— Угу, — погоджуюся, довірившись незнайомці. Накидаю пальто і йду слідом.

​— Мене звати Віка, — представляється вона, пропускаючи мене до 505-го кабінету. — Дівчата, попийте кави п'ять хвилин, — звертається до двох присутніх тут. Дістає фен і вручає мені.

​Сушу... не підводячи очей.

— А ви на співбесіду? — запитує мене, коли я вимкнула техніку.

—Так, — киваю, повертаючи їй фен.

— А якими мовами володієте? Бо ті троє, - вона киває на двері, - лише англійською.

— А яка потрібна? — Запитую вже без ентузіазму.

— Іспанська. Бажано.

— Та сама італійська тільки дещо простіша у вимові. Можу. - Киваю. Мій настрій на нулю. Як я маю зараз проходити співбесіду, у м'ятій блузі з плямою – не знаю...

— А Іван уже на місці? — Запитую у Віки, а сама згадую слова Марії: "звертай увагу на знаки які посилає тобі доля", і роблю висновки, що доля мене гонить в шию звідси!

 Вирішую не йти до мажора сьогодні. Краще вже співбесіда з замовником. Раптом, хоч на роботу візьмуть..?

— Скоро буде. — Вона відволікається на монітор, а я одягаю поверх блузи пальто, з поглядом у вікні... але не довго.

— Біжіть у 502-й, ваші попередниці не підійшли. Бажаю удачі!

Озираюся на неї несміливо. Трохи нервую, та й не знаю чи варто. Але виду що маю сумніви, не подаю. Таки ризикую. Йду...