6

МУРАТ 

—До Івана, — даю чітку команду, щойно сівши в салон.

​В офісі все стабільно: зустріч з інвесторами перенесли на післязавтра, а отже, у мене є ще трохи часу, щоб знайти перекладача. А ще Марі… Вона не прилетіла. Схоже, у моєї сестри є куди серйозніші справи, ніж бізнес брата.

​Михайло коротко киває. Але варто нам виїхати на бульвар, як він прокашлюється.

​— Хочеш щось сказати? — Знаю цю його звичку, адже цей чоловік працює на мене вже понад рік. Якби не його сім'я, забрав би з собою в Європу — такі люди в бізнесі на вагу золота.

​— Так, якщо дозволите.

​— Слухай, Мішо, ми майже ровесники. Давай на «ти», гаразд? — Дістаю телефон, щоб переглянути новини, а заодно й повідомлення від Івана. Пише, що сьогодні будуть три лінгвістки. Це ґуд...

​— Важко буде, але звикну, — він мигцем заглядає у дзеркало заднього виду. Всміхаюся такій відмові, проте вибір завжди залишаю за своїми людьми.

​— Шефе, я взяв на себе відповідальність і розмістив в інтернеті оголошення про вакансію перекладача.

​— О, як? — Відстежую рух його руки на кермі.

​— Так, і оплату вказав. Але, мабуть, завищив. Не вб'єте мене за самовільність?

​— Це не самовільність, Мішо. Це — ініціатива. А ініціатива не завжди доречна... проте похвальна. І що, хтось телефонував?

​— М-м... Ні. Кажу ж: зарплату завищив. Люди, мабуть, думають, що, крім лінгвістики, ще й ескортом доведеться займатися.

​До мене доходить не одразу, та коли «дійшло»... я прирснув зі сміху.

​— Ох, Мішо!.. Бізнесмен з тебе ніякий, — кажу йому, сміючись. Знаю, що жарт він зрозуміє. — Зате працівник цінний. Майже незамінний.

​— То сварити не будете? — вже й він усміхається.

​Обіцяю, що не буду. Далі їдемо мовчки, кожен у своїх думках.

​До агентства Івана під'їжджаємо майже вчасно. На п'ятий поверх підіймаюся ліфтом разом із Михайлом. Він — моя права рука в усьому, навіть секретаря за потреби замінить з легкістю.

​— Шефе, на четвертому кавовий автомат. Зайдемо?

​Дивлюся на годинник — майже 12:00. Співбесіда за хвилину. Але кава — то святе, зачекають.

​Виходимо на четвертому. Автомат якраз навпроти. Михайло бере американо, я — еспресо. Хочемо їхати назад, але ліфт зайнятий, тож доводиться йти до сходів. Та щойно ми опиняємося на п'ятому, у Міші дзвонить телефон, і він йде у протилежному напрямку, перепросивши мене й показавши екран ґаджета, на якому блимає фото його дружини.  Я, мандруючи вперед, тихо заздрю власному водієві з поглядом йому в спину, а не перед собою, і в цей момент... зіткнення. 

​Мамо рідна...

​Мені не боляче, а от їй — гаряче, бо моя кава вся на її напівпрозорій блузці. Крізь мокру тканину поступово починають проявлятися дві апетитні... принади.

​З її вуст зривається лайка, а тендітні ручки вмить прикривають груди. Та варто їй підвести голову, мій шок в повному неадекваті...