5

АЛІНА

​Я всю ніч просиділа за ноутбуком у пошуках вакансій. Перекладачі справді потрібні. Навіть зі знанням англійської, от тільки їхніх зарплат мені не вистачить навіть на комуналку, я вже мовчу про борг...

​Хоча до березня я його з жодною зарплатою не поверну! Це ж якихось три тижні!!!

​Мені б влаштуватися на таку роботу, щоб дохід перевищував витрати, тоді з’явилася б хоч крихітна надія на позику в банку, а так... Не вірю, що нам доведеться розпрощатися з батьковим будинком.

​І все, що я знайшла, — одна-єдина сумнівна вакансія, викладена сьогодні ввечері, але з чотирма нулями після одиниці. Цікаво, які ще обов'язки має виконувати перекладач, отримуючи таку суму?

​Відкладаю ґаджет на тумбу. За всіма цими думками геть забула про Соньку, яка завжди спить біля мене, а зараз ще й їсти просить.

​Обіймаю свою маленьку донечку і розмірковую над вигадкою Вікулі: звабити «папіка» Марго... Ні, не варіант. Він індик ще той, не факт, що розщедриться. Хоча мільйонер зайвим не буде.

​Ні, чорт забирай! Я маю хоча б спробувати піти на співбесіду до брата Вікулі. А якщо не вийде, то... просити у нього в борг? І відпрацьовувати, скільки скаже. Так! Це єдиний варіант у моєму випадку!

​А... що як звабити самого Івана? Чи є у нього хтось, у Вікулі випитати не вдасться, а прийти на співбесіду і крутнути стегнами — це завжди діє на чоловіків. Головне — не переграти й вчасно озвучити свою потребу... Іван молодий, привабливий і... просто потрібний мені чоловік.

​Я так і заснула в роздумах про мільйонерів...

​Дзвінок у двері пролунав раніше, ніж вимкнулася кавоварка.

​Баба Шура.

​— Як ви вчасно, Олександро Яківно! — Швидко озвучую прохання: побути із Сонькою. А сама біжу на другий поверх у спальню по телефон.

​Набираю Вікулю і прошу номер її брата.

​— Записуй... — вона диктує цифри. — Тільки це не Івана номер, а його заступника Романа. А Вані краще не знати, що ти прийдеш. Ти тільки не ображайся, але він тебе... як би це м'якше сказати...

​— Кажи як є! — Відчуваю, що зараз почую щось неприємне.

​— Ти йому не подобаєшся, словом. Він завжди був проти нашої дружби.

​Цікаво, це після того випадку на дні народженні Вікулі, як він підловив мене саму біля басейну і не отримав бажаного, чи до?

​Закочую очі.

​— Лін, ти тут?

​— Так! — Нерви зовсім на межі.

​— Роман тебе не знає. Головне — не видавай, що це я тебе направила.

​Ага, в газеті прочитала!.. Але вимушено погоджуюся, не полишаючи свого задуму. Чіплявся — отже, поплатиться!

​— Дякую, Віко.

​Після Вікулі телефоную цьому Романчику...

​— Агенція «Ваш бізнес», Роман слухає.

​О, як: «Ваш бізнес»? Ця агенція знаходиться недалеко від мого колишнього місця роботи. На мить перед очима постав той самий VIP-клієнт із плямами від тістечок на білосніжній сорочці. Ох... як же мене так занесло? Я ж завжди була обережною! А той гад міг би й не телефонувати Аміровичу, а просто перевдягнути сорочку! Впевнена, їх у нього більше тисячі!

​Спокійно, Ліно! Емоції під контроль!

​Вмикаю образ професійної лінгвістки:

​— Congratulations! Do I understand correctly, the agency "Your Business"? (Вітаю! Чи правильно я розумію: агенція «Ваш Бізнес»?)

​— О! Yes!

​О, заворушився. Продовжую справляти враження...

​— I need Roman... — швидко пробігаю очима записане напіх прізвище, — Shkvyra. (Мені потрібен Роман Шквира.)

​— Yes, it's me! (Так, це я!)

​У нього що, тільки відповіді? Переходжу на італійську:

​— Sto cercando lavoro. Un amico mi ha consigliato la vostra azienda. (Я з приводу працевлаштування. Друг порадив мені ваше агентство.)

​На іншому кінці слухавки секундна пауза. Чую, як Роман когось кличе і просить послухати. Ще й вмикає гучний зв'язок — звук одразу стає віддаленим, із луною.

​Подумки приміряю лавровий вінець.

​— Yes? — голос іншого.

​Зітхаю. Як їхнє агентство зуміло стати першим серед рекрутингових, якщо заступник двох слів зв'язати не може, а сам Іван і поготів?

​— Cerco un lavoro ben pagato come traduttore. (Шукаю гідно оплачувану роботу перекладачем). — Починаю нервово постукувати нігтем по столу, закотивши очі.

​Пауза. Минає секунда, друга... я прислухаюся до незрозумілого шурхоту на тому кінці. А потім чую оксамитовий баритон Івана, який відповідає українською:

​— Адресу нашу знаєте?

​— Так, — відповідаю.

​— Чекаємо на вас завтра рівно о дванадцятій дня.

​— Merci. Je serai à l'heure. (Дякую. Буду вчасно), — відповідаю французькою, аби знали, що я справді володію мовами, а не гугл-перекладачем.

​— На співбесіду прохання мати при собі документ, що посвідчує особу.

​Італійською кидаю «дякую» і кладу слухавку. Ну, пів справи зроблено. Тепер головне — дожити до завтра!