4.

МУРАТ

— Михайле, хто вона? — Запитую, коли мій водій сідає в салон автомобіля.

​— Я… — він веде плечима викручуючи кермо, — не знаю!

​— Ти не знаєш?! Тобто як це?

​— Зазвичай я дізнаюся про все заздалегідь, коли мене намагаються підкупити, щоб я здав вас, босе, — погляд Міші зустрічаю у дзеркалі заднього виду.

​— Тобто!?!

​— Минулого вівторка один блогер сунув мені в кишеню сотку, аби я «загубився» на п'ять хвилин.

​— Ха-ха… — сміюся з цього анекдоту. Це ж треба, аж цілу сотню! На п'ять хвилин… — І ти «загубився»?

​— Угу. Затуляв вас собою як міг. Ви ще тоді мене недолугим назвали.

​Регочу на повний голос! Я б і не здогадався, якби він зараз про це не розповів…

​— Тобто ти хочеш сказати, що дівчина, двічі опинившись на моєму шляху, проста випадковість?

​— Саме так. Вона працівниця готелю, де ви зупинилися. Друга адміністраторка. А сюди… можливо, йшла поїсти?

​— Можливо… можливо, — зітхаю, дивлячись у вікно.

​Я ненавиджу папараці, блогерів та журналістів. Вони завжди з попелу роздмухають пожежу, де правдою і не пахне. Остання стаття в жовтій пресі була саме такою — я дивом не «втопився» в тому морі брехні. Але з голови не йде її погроза.

​— Шефе, то куди ми зараз?

​— До офісу Івана. Маю кілька співбесід. Хочу особисто відібрати перекладача. Михайле, ти все-таки дізнайся, чи вона справді обідати приходила. Не подобається мені, що за мною всюди «хвіст».

​— Гаразд. До речі, вам замовляти вечерю в номер чи їстимете в ресторані?

​— Не знаю, чи до вечері дійде. Має прилетіти Марі. Можливо, вранці вдасться поснідати разом. Сьогодні ще треба оглянути будинок. Може, вийде хоч щось придбати, раз уже відкриваємо тут філію.

​Михайло киває. Далі їдемо мовчки.

​В офісі Івана швидко проводжу дві співбесіди. Дві тупоголові курки виставили свої принади, а двох слів іспанською зв’язати не можуть. Це що, жарт такий? Викликати на співбесіду ввечері, щоб я дивився, як вони заїкаються?

​Аби здаватися ввічливим, усміхаюся і вказую рукою на вихід.

​— А… що нам далі робити? — запитує одна з них уже в дверях.

​На таку зухвалість мені нічого сказати. Лише вказую на Романа, який їх відбирав і зараз сидить не менш шокований, ніж я.

​— Ми перетелефонуємо, дівчатка, — він дивиться на мене, а відповідає їм.

​— Угу, — киваю і чекаю, поки вони вийдуть. Обидві. А потім переводжу погляд на «шукача пригод», який чухає потилицю. — Такі «дівчатка» мій бізнес за мить погублять. А мені потрібен мовознавець. І байдуже, хто це буде: чоловік, жінка чи дівчина. Зрозумів? Головна умова: без прив'язки до місця проживання!

​Він ковтає слину, випрямляє спину й киває.

​— Важко не зрозуміти.

​— Дуже радий, що зміг доступно пояснити свої очікування від вашого хваленого агентства, Романе. А зараз звільніть кабінет і покличте свого боса.

​— Т-так, — іде. Я ж залишаюся в неприємному шоці від співробітників Івана. І це рекрутингове агентство з підбору персоналу? Хм, з підбору «персонажів», скоріше…