3

Додому їду на таксі. На вулиці сіріє. Холодно. Зима все-таки, лютий...

Згадую, що мені потрібно в аптеку — купити Софійці ліки. Прошу водія зупинитися на розі й зачекати. Дякую, коли він без зайвих питань погоджується. Біжу до аптеки, швидко купую все необхідне й повертаюся. Біля будинку розраховуюся останніми гривнями...

​Йду до будинку, ковтаючи сльози й намагаючись не звертати уваги на все, що сталося. Заплющую очі. Не тому, що болить, а щоб не зірватися. Терпляче очікування не розв'яже моїх проблем. Потрібно діяти, але як? Коли весь світ навколо ніби змовився проти тебе одної!

​Дзвінок у сумочці вібрує недовго. Дістаю ключі, потім телефон. Номер невідомий, але це вже втретє за день. Не сумніваюся — кредитори. Поки вагаюся, чи варто відповідати, реально оцінюю свої статки: дві тисячі євро на валютній картці, дім за пів мільйона гривень, кіт, собака і я з Сонькою. Ну, якщо їм потрібні мільйони, то навряд чи вони зазіхатимуть на наші життя.

​Приймаю виклик.

— Аліно Віталіївно? Довго ви збираєтеся від нас ховатися? — чоловічий голос холодний, владний, гнилий.

— А хіба це реально — сховатися від вас? — виклик у голосі приховати не вдається. Витираю сльози з підборіддя тильною стороною долоні.

— Ну, ви довго не відповідали, до того ж ігнорували наші попередні дзвінки, тож і висновки відповідні.

​Мовчу. Що говорити в таких випадках — не знаю й досі.

— Аліно Віталіївно, ваші відсотки зросли до небес. Ви хоч знаєте, скільки вже заборгували?

— А призупинити нарахування ніяк? У мене ніколи не буде потрібної суми, якщо борг зростатиме щотижня! 

Чорт, Аліно, не зли вовків, вони й так скажені!

— Шукайте гроші. Чи хочете залишитися без майна? У вас термін до березня. Потім ми подаємо позов до суду.

— Та йди ти! — зопалу вимикаю телефон. Повністю.

​Дідько! Де мені взяти півтора мільйона, нехай і гривнями?!

Вмикаю ґаджет знову. Телефоную Вікулі.

— Віко, мені потрібно поспілкуватися з твоїм батьком.

— О ні, подруго! Навіть не мрій. Він не з тих, хто дає в борг. А тим паче такі суми.

— Віко, дай, будь ласка, його номер! Благаю!

— Якщо хочеш, можу кілька тисяч закинути тобі на карту, але батькового номера не дам. Не проси. Краще йди працювати перекладачем до Івана...

Та я її уже не слухаю.

— Дякую, Віко, — шепочу в порожнечу, вимикаючи смартфон. — Тепер я чітко розумію, яка ти подруга.

​Чорт! Невже так важко дати номер?!

Набираю останнього, до кого могла б звернутися в цій ситуації. Артур — мій дядько, батьків брат. Він живе в Канаді. Там зараз, мабуть, ніч, але... байдуже на чиєсь недосипання, коли в тебе ось-ось заберуть дах над головою. Востаннє ми бачилися три роки тому, на батьковому п'ятдесятиріччі. Тоді цей «дядечко», чітко пояснив, що я негідна донька свого батька.

​Гудки. Самі лише гудки, жодної відповіді.

Ну і... хрін йому до оселедця!

Заходжу в дім. Не хочу вже нічого, окрім як обійняти донечку і забути про все на світі...