1

АЛІНА

Біжу до ресторану з усіх ніг. Віка, мабуть, уже чекає на мене. Вона ще та «леді пунктуальність», не те що я...

​Кидаю побіжний погляд на вікна: вона й справді на місці — махає мені рукою.
Мило посміхаюсь їй у відповідь.

Ну звісно ж, моє життя куди бурхливіше, є про що поторохтіти, тож можна й зачекати за столиком із келихом червоного в чи не найдорожчому закладі столиці! Це тільки в неї все «пасивно-стабільно». Предки — є, бабло — дають, курорти — хоч щотижня! Все, як вона каже: «нудно», «нічого цікавого»...

​Хапаюся за ручку масивних дверей, а ті мовби навмисне різко відчиняються — і не в мій бік. Не втримуюсь і... падаю навкарачки. Просто до чоловічих ніг!

Мої коліна!..

Сльози самі покотилися по обличчю. Встати не можу! Болить. І біль не лише фізичний. Морально все дістало! Мене щойно ніби саме життя раком поставило — за всі гріхи батька, матері, а потім ще й чоловіка! Здається, у жодного з моїх знайомих не було стільки проблем за все життя, скільки в мене у мої двадцять сім за один день! Уранці мене звільнили з роботи, бо я випадково налетіла на VIP-клієнта й «прикрасила» його костюм кавою з тістечками. Нянька втекла ще до обіду, покинувши Соньку на стареньку сусідку. Колектори дзвонили тричі! А ще навіть четвертої дня немає!.. І зараз я посеред залу, на очах у десятків людей, стою як... остання пройдисвітка!

-Чорт! Ви що, переслідуєте мене? - Чую над собою голос, який сьогодні, здається, вже чула. Грубий, басистий, гарний але неприємний до мозку кісток! - Підійміться негайно!

-Що!?! - Підіймаю мокре від сліз обличчя – він! Той самий vip-клієнт... тут?!?

У мене мову відняло... Але я швидко опановую біль, а з ним і здатність відповідати таким як він.

–Це ви, — тицяю пальцем у груди чоловіку, — мене переслідуєте! І робите все, аби спаскудити мій день! Я ще не бачила настільки нахабного грубіяна, щоб у подібних закладах виривав двері з петель і недбалим рухом руки ставив леді на коліна!

Не знаю звідки в мені стільки сміливості і люті, та я  всю її вимістила на цього гада! І байдуже на його ідеально чорний класичний "скафандр", який я щойно забризкала слиною, коли кричала йому в обличчя! Якби не його скарга у готелі, я б не вилетіла з роботи, яка була моїм єдиним джерелом доходу! Якщо не рахувати ті поодинокі сезонні заробітки ландшафтним дизайном на крутих дядечків!

Господи! За що мені все це!?

Він дивиться на мене прискіпливо й довго, а потім:

–Михайле, перевір цю... "леді" на наявність диктофона. – Цідить своєму громилі крізь зуби і, оминувши мене, йде на вихід.

Якого ще диктофона!??

–Не смійте мене чіпати! – Шиплю зміюкою його лакею, який стояв до цього у свого боса за плечима. – Інакше зроблю в соцмережах такий розголос, що до кінця днів своїх в лайні порпатись будете! Обоє! І повірте, страху в мені ні краплі! Михайле.

Усе! Виплеснула всю злість зі всіх резервуарів! До дна! Якщо насмілиться зачепити, то вже тільки відбиватимусь...

-Кхм... Босе?

Не знаю, що там йому показує «бос», та обоє мовчки йдуть геть. Повз мене проходить Михайло, а за ним — його вельмишановний заморський пан.

​Світла сило!..

​Опускаю погляд на коліна: колготки порвані, з подряпин сочиться кров, носки чобіт збиті. Чорт! Я ж їх тільки з минулої зарплатні купила!!!

Ступаю крок. Другий. Правий каблук доволі добре хитається. Спираюсь на барну стійку обома руками, і видихаю весь запас кисню. Це ж... капець якийсь, а не життя!

— Чорт! — злюся. Мені вже плювати, що на мене витріщився весь персонал і повернули голови всі відвідувачі. Стає... байдуже на розбиті коліна й гордість, яку щойно розтоптали. Думка лише одна: ДЕ БРАТИ ГРОШІ?!

Це єдине питання, яке мене справді хвилює, бо якщо не знайду потрібну суму до кінця місяця — залишуся ще й без даху над головою!..