ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА
ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛIША
«В руцi Господня власть землi, i человiка
потребного воздвигнет во время на ней.»
(кн. Сiроха 10, 4)
Року 1819, 8 серпня в мiстечку Воронежi, Глухiвського повiту на Сiверсько-Чернiгiвськiй землi народився Пантелеймон Олександрович Кулiш.
Рiд Кулiшiв належав до дворянського стану, але їхнє дворянство було втрачено, бо нiхто з роду не служив на царськiй службi. I тому батько його вже писався козаком.
Кулiш Пантелеймон був сьомим сином. «Родился слабым, он казался чуть живым и очень поздно, на третьем году, едва начал говорить и то какъ-то растягивая слова.»1
А ось як сам Пантелеймон Олександрович пише про себе: «Надобно вам сказать, что я родился в страшной глуши, в одной из самых отдаленных от столиц губерний... Я долго не видал ничего похожего на Английский комфорт, на Французскую роскошь и даже на Немецкую порядочность – ни у себя дома, ни в околотке.»2
«Отец мой, знавший первую часть арифметики и всего Державина наизусть, был между соседями Аристотелем... А соседи моего отца были прямые потомки тех козаков, которые, приобрев права дворянства, не усвоили себе привычек образованной жизни. Они как-будто еще вчера скинули старосветские жупаны и надели запоздалого покроя сюртуки. Добрый народ был, но скучный до крайности.»3
Мати Пантелеймона, Катерина Iванiвна Гладка походила теж з козацького сотникiвського роду. Була мудрою i, «напротивагу палкiй, суворiй батьковiй натурi, мала розважливу, лагiдну вдачу. «...вона думала пiснями, – згадував Пантелеймон. – Моя мати була варта тисячi моїх отцiв...» Та не довго плекала хлопчика материнська любов – i на його вразливу душу найтяжче налiг тягар напiвсирiтського життя. Описуючи в «Спогадах дитинства» роки навчання в приватнiй школi в Новгородi-Сiверському, вiн так передає своє те сирiтство й пам’ять про неньку; «Правду кажучи, я не дуже був прив’язаний до батькiвського дому, – не тому, що я був байдужий до мiсця своїх перших радощiв, не тому, що в ньому не було менi привiльно, а тому, що в мене не було матерi. Рiдна хата й мати – цi двоє понять – одне з одним нерозлучнi i одне без одного неповнi. Я лишився без мами в такому ранньому вiцi, що ледь пам’ятаю її казки, про дивовижнi iстоти, що їх я нiколи не бачив. Пам’ятаю я також пестливий погляд, який супроводжував тi казки, i сповнений любовi голос, що ним вона оповiдала. Оце й усе, що лишилося менi вiд моєї матерi. Я вирiс самотнiм хлопчиком, у товариствi батька, який палко любив мене, але втомлював читанням оправленого в шкiру Державiна й арифметичними задачами. Тому-то, можливо, душа моя лежала бiльше до жiночого товариства... Мало того, я самотньому своєму життю вдома, нудному шкiльному побуту i вiдсутностi материнської любовi приписую взагалi раннiй розвиток у менi симпатiї до всьго, що вабить серце (...батько вважав мене дивом мiж дiтей, не зважаючи на мою тупiсть в арифметицi).» «Пантелеймон справдi був неприхильний до математики (навiть зовсiм перестав учити її, коли вчитель поставив його на колiна за невиконане завдання), зате в нього рано виявився великий хист до малювання й до мов.»4
У вiдомостi про успiхи i поведiнку учнiв Новгород-Сiверського повiтового училища за 1833 рiк вказано, що учень другого класу Пантелеймон Кулiш отримав по закiнченнi бiлет N 1 – «За отличное благонравие и успехи в науках». У такiй же вiдомостi по Новгород-Сiверськiй гiмназiї, до якої вiн вступив 8 жовтня 1833 року, також вiдзначено його вiдмiннi «способности, прилежание, поведение и успехи».
«В надежде... выдержать экзамен в только-что учреждавшийся Киевский университет, против воли отца, (Кулiш) оставил гимназию. Но как гимназист, вышедший из пятого класса, он мог, по тогдашним правилам, получить право на университетское испытание не ранее, как по истечении двух лет. Вследствие этого ему пришлось взять на себя обязанности домашнего учителя в помещичьих домах.»5
В цей час у вiльнi години Пантелеймон почав дуже майстерно входити у смаки i довiру простих людей i торкнувши «чуткие струны их душ» розпитував про минуле.
«Кулиш... обходился с людьми из народа как с младшими братьями, не по принципу, а просто по побуждению сердца, чем и производил неотразимое обаяние. Таким характером отличались его отношения к народу отъ ясной зари до позднего заката его дней.»6
Вмiння Кулiша вести доладно розмови з простолюдом створило легенду «будто-бы он – переодевшийся в национальный костюм царский сын.»7
У вереснi 1839 року Кулiш складав вступнi екзамени до Київського унiверситету. За їх результатами вiн «оказался достойным принятия в сей университет», однак мiнiстр народної освiти С.С. Уваров вiдхилив клопотання попечителя округу про зарахування Кулiша П.О. в число студентiв, оскiльки вiн не закiнчив повного гiмназичного курсу... I у вереснi 1840 року П.О.Кулiш звiльнився з унiверситету.
Вiн не знав у цей час, що ректор розпочав клопотання перед попечителем округу, а останнiй – перед мiнiстром про його зарахування, оскiльки юнак «оказывает постоянное стремление к получению высшего образования». Дiзнавшись про дозвiл, одержаний з Мiнiстерства народної освiти, Кулiш звернувся до унiверситетської ради з проханням прийняти його на юридичний факультет. Однак його навчання в унiверситетi продовжувалося лише протягом першого пiврiччя 1840-41 учбового року, оскiльки вiн не змiг представити документи про своє походження i був звiльнений у груднi 1840 року «по прошению».8