Розділ 5. АРКА

«Арка» на Садовій працювала до п'ятої і ніколи не питала чому ти прийшов о третій ночі в чорній сукні з макіяжем який пережив більше ніж планувалось.

Діана любила це місце саме за це.

Бармен Толік — великий, лисий, з татуюванням якоря на шиї що одразу нагадало їй батькову піжаму і вона мало не засміялась — налив їй джин-тонік без питань. Вона сіла на високий стілець, поставила клатч на барну стійку і подивилась на зал.

Музика гучна. Народу небагато — будній день, третя ночі, ті що залишились або дуже хотіли танцювати або дуже не хотіли додому. Вона розуміла обидві категорії.

П'ять хвилин вона просто сиділа і пила.

Потім — ще один.

Потім пішла танцювати.

Танцювала вона добре — це було одне з небагатьох речей про яку вона думала «так, це моє» без жодних застережень. Не тому що вчилась, просто завжди так було. Тіло знало що робити раніше ніж голова встигала щось вирішити.

Зал невеликий. Музика — щось електронне, важке, те що відчиняє в тілі якийсь клапан і через нього виходить весь вечір. Корпоратив, батько в якорях, «я вас не чув», Cayenne на штрафмайданчику.

Виходило.

Вона танцювала і нікуди не дивилась — просто рухалась, очі напівзаплющені, і в якийсь момент майже відпустила цю ніч.

Майже.

— Привіт. — Хтось опинився поруч. Чоловік — тридцять з чимось, джинси, сорочка, запах дорогого алкоголю і те впевнене «я маю право бути поруч» яке Діана розпізнавала за три метри. — Сама?

— Так, — сказала вона. — І задоволена цим.

— Поки що.

Вона не відповіла. Продовжила танцювати.

Він не пішов. Навпаки — підійшов ближче, почав рухатись поруч так наче вона вже погодилась на його присутність.

— Я Денис. Може випємо?

— Ні.

— Чому?

— Тому що я сказала ні.

— Ти нервова. Розслабся.

Діана зупинилась.

Повернулась до нього. Подивилась. Він посміхався — тим посміхом який означає «я думаю що це граю тільки я».

— Іди геть, — сказала вона чітко.

— Серйозно?

— Дуже.

Він ще трохи постояв — для виду, щоб не виглядало як відступ — потім пішов до бару. Вона повернулась до музики.

Три хвилини.

Потім рука на плечі.

Не легка — важка, впевнена. Він повернув її до себе.

— Ти мені не дала договорити

— Я тобі вже чотири рази відповіла. Це не переговори.

— Такі недотроги зазвичай самі першими просять. — Він посміхнувся — і в цьому посмішці було все що треба знати про нього.

Ось це її і зупинило. Не рука. Слово.

Вона не поспішала. Розгорнулась повністю. Подивилась на нього — без злості, без страху — з тим виразом який означав що зараз вона прийняла рішення.

— Що ти щойно сказав?

— Я

Лікоть в сонячне сплетіння. Різко, без попередження. Він зігнувся і видихнув повітря коротко, майже здивовано.

— Я не недотрога, — сказала вона. — Я просто сказала ні.

Він випрямився. Вираз змінився — не гнів, гірше. Та тиха впевнена ярість чоловіка якому відмовили публічно.

— Ти що, серйозно

— Коліно буде наступним. Вибирай темп.

Він схопив за зап'ясток — різко, вже не граючись.

Охоронець матеріалізувався за десять секунд. Але до того моменту Денисів друг теж матеріалізувався — з другого боку, звідки взявся незрозуміло — і ще один за ним. Троє, один охоронець, і Діана на підборах посередині. Музика не зупинилась. Нікому в залі не було діла.

Поліція приїхала за дванадцять хвилин.

Діана сиділа на дивані в куточку, притискала до зап'ястка серветку з льодом — не зламала нічого, просто стискав сильно — і спостерігала як охоронці пояснюють ситуацію двом патрульним у дверях.

Потім один з патрульних підняв голову і вона побачила його обличчя.

Він побачив її.

Пауза.

За плечем Білика — Гаврилюк. Який подивився на неї, потім на Романа, потім знову на неї, і в нього на обличчі з'явився вираз людини яка щойно виграла в лотерею не купуючи квитка.

— Романе, — сказав він тихо. — Це ж

— Бачу.

— Та це ж та сама

— Гаврилюку.

— Ні, ти розумієш що

— Гаврилюку. — Без інтонації. — Іди запиши показання охоронця.

Гаврилюк пішов. Але спочатку ще раз подивився на Діану з виразом «я це запам'ятаю назавжди».

Білик підійшов. Зупинився за крок.

Діана дивилась на нього знизу вгору.

— Двічі за одну ніч, — сказала вона.

— Збіг.

— Звучить непереконливо.

— Я не вибираю виклики.

— А я не вибираю хто відповідає. Видається нам обом не пощастило.

Він нічого не сказав. Присів навпочіпки — щоб бути з нею на рівні — і вона не чекала цього. Близько. Не небезпечно близько, просто так щоб говорити нормально, без того щоб він нависав зверху.

— Що трапилось? — запитав він. Не казенно. Просто запитав.

— Танцювала. Один тип вирішив що «ні» — це початок переговорів.

— Знайомий сюжет.

Вона подивилась на нього.

— Це ви зараз про мене?

— Це я зараз про нього.

Пауза. Щось у цьому обміні зависло і не розсіялось.

— Травми є?

— Ні. Зап'ясток просто — стискав. Нічого серйозного.

Він подивився на серветку з льодом. Помовчав.

— Він перший почав?

— Він перший взяв мене за руку після того як я тричі сказала йому іти геть.

— Добре. — Він підвівся. — Почекайте тут.

Сашко повернувся через десять хвилин.

Сів поруч з нею на диван — просто так, без питань — і деякий час вони обоє мовчки дивились як Білик розмовляє з охоронцями.

— Він завжди такий? — запитала Діана.

— Який?

— Ніякий.

Сашко подумав.

— Він нормальний насправді, — сказав він. — Просто на роботі в нього режим.

— А поза роботою?

— Поза роботою — теж режим. Але трохи інший.

— Смішно.

— Він рік тому розлучився. — Сашко сказав це не як плітку, просто так. — Дружина казала що він весь час на роботі і весь час правий. Він каже що вона мала рацію по обох пунктах.