Розділ 4. ШТРАФ

Документи вона подала мовчки. Права, техпаспорт, страховка.

Він взяв, пішов до патрульного авто. Рудий потягнувся за ним — Діана встигла помітити що той жує. О другій ночі, на вулиці, жує батончик і виглядає щасливішим ніж вона будь-коли за цей рік.

Гарно живуть люди.

Батько — не бере. Адвокат — бере, але толку небагато: не зупиню, не відмовляйтесь, нічого зайвого. Дякую, Максиме Олеговичу, чудова порада за ваші гонорари.

Повернувся.

— Прошу вийти з автомобіля.

— Навіщо. Документи в порядку.

— Є підстави вважати що ви керували в стані сп'яніння.

— Я не вживала алкоголю.

— Прошу вийти.

Вона відкрила портмоне. Дістала кілька купюр — не думаючи, просто рефлекс, так само як телефон або адвокат. Поклала між собою і ним на поріг дверей.

— Давайте вирішимо інакше.

Він подивився на купюри. Потім на неї.

— Заберіть, — сказав він. — Це окремий протокол.

— Я

— Це називається надання неправомірної вигоди посадовій особі. Заберіть гроші і вийдіть з авто.

Вона забрала. Вийшла сама — з таким виглядом наче так і планувала.

Рудий дивився на неї з виразом людини яка забула що взяла квиток на найкращий фільм сезону.

Алкометр. Мундштук. Три секунди.

0.68 проміле.

— Норма — 0.2, — сказав Білик. — Ваш результат втричі вище.

— Чудово.

— Зараз складу протокол. За керування в стані сп'яніння — 130 КУпАП. Окремо — спроба надати неправомірну вигоду.

— Слухайте. — Вона повернулась до нього. — Ви скільки отримуєте на місяць? Реально.

Він дивився на неї.

— Питаю тому що мені цікаво за що людина готова псувати вечір іншій людині.

— За зарплату, — сказав він.

— Смішно.

— Не особливо.

— І вам не соромно? Стояти тут о другій ночі і

— Діано Василівно. — Він дістав бланк. — Ваш вечір я не псував. Ви сіли за кермо.

— Три квартали.

— Не важливо скільки кварталів.

— Важливо! — Ось тут у неї щось тріснуло. Не голос — щось під ним. — Я знаю цю дорогу. Я їздила нею тисячу разів. Я нікому не завадила, нікого не зачепила, і взагалі якби не ваш рейд

— Якби не рейд ви б доїхали, — сказав він рівно. — Або не доїхали б. Ми не знаємо.

— Ви не можете

— Торік на Центральному жінка «знала дорогу». П'ять кварталів від дому. — Він писав не дивлячись на неї. — Двоє в лікарні. Вона жива. Вони — теж, пощастило. Тому ні, не важливо скільки кварталів.

Тиша.

— Підпишете протокол? — запитав він.

Вона мовчала.

— Відмова теж фіксується.

— Я чула.

Вона підписала. Взяла свій примірник. Поклала в клатч.

Потім просто пішла.

Не до машини — вздовж тротуару, в бік кварталу. На підборах, в сукні, о другій ночі. Просто пішла.

— Діано Василівно.

Не зупинилась.

Кроки за спиною. Швидкі. Він опинився поруч за два удари серця.

— Ви маєте залишитись.

— Я підписала протокол. Все.

— Транспортний засіб

— Викличте евакуатор. Ваша робота.

Він зайшов наперед і зупинився.

Вона зупинилась теж — за крок від нього. Туфлі давали десять сантиметрів тому вони дивились майже рівно.

— Відійдіть, — сказала вона.

— Поверніться до місця зупинки.

— Відійдіть.

— Ні.

— Ви розумієте що я не зобов'язана

— Ви підписали протокол, не сіли за кермо і не порушили більше нічого, — сказав він. — Формально — вільні. Але транспортний засіб залишається тут і я повинен його зафіксувати разом з вами як водієм. Дві хвилини.

— «Формально вільні»? — повторила вона. — Це як взагалі звучить?

— Юридично точно.

— А по-людськи?

Він трохи нахилив голову.

— По-людськи — дві хвилини, і ви йдете куди хочете.

Вона дивилась на нього. Він дивився на неї. П'ять сантиметрів. Квітнева ніч. Десь далеко — машина проїхала і все.

— Ви взагалі відчуваєте щось? — запитала вона. — Або тільки процедура?

— Відчуваю, — сказав він.

— І що саме?

— Що ви замерзли і злитесь. — Він відступив убік. — Дві хвилини.

Вона мовчки повернулась.

Збоку — дуже тихо — Гаврилюк.

— Романе, вона

— Гаврилюку.

— Що?

— Мовчи.

— Та я нічого.

— Ось саме.

Евакуатор приїхав через десять хвилин. Діана стояла і дивилась як Cayenne від'їжджає на платформі.

Машина батька. Батькова машина, батьківська квартира, батькова посада. Щойно до неї це дійшло з якоюсь нудотною чіткістю.

Максим Олегович приїхав, побачив протоколи, закрив очі. Відкрив. Нічого не сказав — і це було красномовніше за будь-які слова.

Батько приїхав в пальті поверх піжами з якорями. Якорі. Хтось купив йому піжаму з якорями — і він носить.

Він підійшов до Білика. Спокійно, впевнено.

— Молодий чоловік. Я Василь Коваль. Думаю ми можемо

— Я вас знаю, — сказав Білик.

Батько трохи зупинився.

— Тоді тим більше. Ми розуміємо одне

— Протоколи складені, підписані, копії у вашої доньки. — Рівно. — Далі — суд, адвокат, штрафмайданчик. Я більше нічим не можу допомогти.

Батько дивився на нього. Довго.

— Ви розумієте з ким говорите?

— Так.

— І?

— І нічого, — сказав Білик. — Добраніч.

Батько постояв іще секунду. Потім повернувся до Діани. Взяв під лікоть — тихо, рішуче.

— В машину.

— Ні.

— Діано, зараз

— Скільки разів ти це робив? — сказала вона тихо.

— Що саме?

— Приїжджав і вирішував. — Вона подивилась на нього. — Цього разу не вийшло, і ти навіть не запитав як я. Ти одразу до нього. Одразу «молодий чоловік, ми розуміємо одне одного». — Пауза. — Ти взагалі запитував як я?

— Ти в порядку?

— Пізно.

— Діано

— Скільки всього було до цього? — Вона говорила спокійно. Це було гірше ніж якби кричала — і він це знав, і вона знала що він знає. — Артем. Ти його підібрав? Познайомив нас «випадково», правда? Правильна родина, правильне середовище.