Розділ 3. НІЧ

Ресторан «Гранд» — двісті людей, живий оркестр і стеля яка коштувала більше за середню школу.

Батько знав як це робити. Це треба визнати.

Столи накриті так як накривають столи коли хочуть щоб усі одразу все зрозуміли. Білі скатертини, свічки, квіти в яких не питали скільки вони коштують. Офіціанти рухались тихо і швидко — з тою природньою невидимістю яка буває тільки у дорогих місцях де сервіс вже перетворився на хореографію.

Двісті людей. З них Діана знала близько ста. З цих ста хотіла бачити приблизно нікого.

— Діано! — Зоя Паламаренко, дружина якогось партнера, підпливла до неї з тою швидкістю яка буває у людей що вважають себе найближчими друзями того кого насправді ледь знають. Поцілунок в щоку, запах дорогих парфумів і чогось несправжнього. — Як ти чудово виглядаєш!

— Дякую. — Діана усміхнулась. — Ти теж.

— Ця сукня — нова?

— Так.

— Де брала?

— Не пам'ятаю. — Вона взяла келих з підноса офіціанта, що проходив повз. — Вибач, мені треба до батька.

До батька не треба — батько вів переговори в куточку з кимось з обласної адміністрації і виглядав так як завжди виглядав на таких вечорах: задоволений і недосяжний одночасно. Інна стояла поруч, у сірій сукні, посміхалась. Природньо. Без зусиль.

Діана відвернулась.

Знайшла вільний стілець біля стіни. Сіла. Випила половину келиха.

Шампанське було хорошим — звичайно, батько не взяв би погане. Холодне, сухе, з тою легкістю яка обманює — ніби це просто вода з бульбашками, ніби нічого не відбувається.

— Діано Василівно. — Поруч з'явився Ткаченко. Той самий — бухгалтер який програв у покер, хоча сьогодні він явно пам'ятав торішній корпоратив і тримався на безпечній дистанції. — Чудовий вечір.

— Чудовий.

— Ваш батько зробив для компанії неймовірне за ці двадцять п'ять років—

— Неймовірне, — погодилась вона. — Абсолютно.

— Ви теж, звичайно, вносите свій вклад

— Ткаченку. — Вона повернула голову і подивилась на нього — прямо, спокійно, з тою увагою яка у більшості людей викликала бажання відступити. — Ви зараз що хочете сказати?

Він відкрив рот.

— Бо якщо ви хочете зробити мені комплімент — дякую, почула. Якщо хочете поговорити про вклад у компанію — можемо в понеділок в офісі. Якщо просто заповнюєте паузу — то я вам скажу що пауза мене влаштовує.

Ткаченко закрив рот. Кивнув. Пішов.

Діана допила шампанське.

Підняла руку — офіціант матеріалізувався одразу, ніби чекав.

— Ще один, будь ласка.

Годину потому вона стояла з Катею — Катя все ж таки приїхала, хоч це й не планувалось, просто проїжджала повз і «вирішила зайти» що означало побачила в інстаграмі фото і захотіла теж — і слухала як Катя розповідає про якогось Дениса з якого до цього розповідала про якогось Антона.

— Він просто не готовий до стосунків, розумієш? — казала Катя.

— Угу.

— Але ми так добре розуміємо одне одного

— Катю.

— Що?

— «Не готовий до стосунків» означає «не готовий до стосунків з тобою». Інших варіантів немає.

Катя замовкла. Потім:

— Ти жорстока.

— Я чесна. Між ними є різниця.

— Іноді не відчувається.

Діана взяла наступний келих — третій? четвертий? вона не дуже рахувала, просто брала коли проносили — і подивилась на зал.

Батько на сцені. Промова. Всі аплодують.

«Двадцять п'ять років — це не просто цифра. Це люди. Це команда. Це довіра...»

Вона знала цю промову — не буквально, але по структурі. Батько завжди говорив про людей і команду. Він справді в це вірив, це не було фальшивим. Він побудував компанію з нуля і ніколи не забував звідки прийшов.

Проблема не в промові.

Проблема в Інні яка дивилась на нього з першого ряду з такою гордістю на обличчі ніби вона теж це будувала. Не будувала. Але дивилась — і ця гордість була справжньою, от в чому справа. Це не була гра. Інна справді його любила.

Від цього чомусь було гірше, а не краще.

Діана відвернулась.

— Пішли потанцюємо, — сказала Катя.

— Ні.

— Чому ні?

— Бо тут є Ромась з логістики який буде намагатись зробити «випадковий» дотик до мого плеча.

— Це ж просто

— Катю. Я дуже добре знаю цей тип руху. У нього немає жодних випадковостей.

Катя засміялась — не образилась, вона взагалі рідко ображалась, це було однією з небагатьох речей які Діана в ній цінувала.

— Тоді сидимо?

— Сидимо.

Оркестр грав щось повільне. Пари кружляли. Хтось смієтья надто голосно біля бару. В куті батькові партнери обговорювали щось важливе — по тих жестах з якими вони схилялись одне до одного.

Двадцять п'ять років.

Діана подумала: мама це не побачила. Мамі було б п'ятдесят шість. Вона б сиділа отам, на першому ряду, де зараз Інна — і дивилась би тим самим поглядом. Чи ні? Чи вони б давно розлучились? Чи взагалі щось було б інакше?

Безглузді питання.

Вона взяла ще один келих.

О десятій батько знайшов її в коридорі біля виходу на тераcу.

— Ти куриш, — сказав він.

— Тату. Ми в цій грі вже десять років. Ти знаєш що я курю.

— Я кажу щоб сказати.

— Прекрасно. Ти сказав. — Вона затягнулась.

Він постояв поруч. Не пішов — просто стояв і дивився на нічне місто через скло тераси. Зовні було темно, ліхтарі, далеко — вогні Центрального проспекту.

— Ти добре виглядаєш сьогодні, — сказав він нарешті.

— Ти це вже говорив.

— Кажу ще раз.

Пауза. Не важка — просто пауза.

— Ти нормально? — запитав він.

— Ти питаєш щиро чи формально?

— Щиро.

Вона подивилась на нього збоку. Шістдесят три роки, сивина, зморшки біля очей — ті зморшки яких вона не пам'ятала з дитинства. Він постарів. Коли він встиг постаріти?

— Нормально, — сказала вона. — Все нормально.

Він кивнув. Не вірив — вона бачила — але прийняв відповідь.