Розділ 2. РОМАН

Будильник о шостій.

Не о дванадцятій, як деякі люди — хоча Роман Білик не знав про деяких людей і не думав про них. Він просто вставав о шостій, бо о шостій треба вставати, і все.

Квартира в Залізничному районі — дві кімнати, третій поверх, вікно виходить на двір де стоять три берези і гойдалка яка скрипить від вітру. Гойдалку давно треба полагодити. Він це знав уже рік і не полагодив — не тому що не міг, а тому що гойдалка не його проблема. Двір спільний, ЖЕК повинен, але ЖЕК в цьому районі живе за своїми законами фізики.

Він поставив чайник, зайшов у ванну.

П'ять хвилин — душ. Дві — поголитись. Одна — подивитись на себе у дзеркало і вирішити що все нормально. Не красень і не страховисько — просто обличчя. Двадцять сім років, трохи втомлений погляд, шрам над бровою від того випадку три роки тому коли затримували одного товариша, а товариш виявився різким.

Чайник засвистів.

Роман зробив каву — розчинну, бо нормальну ніколи не встигав. Зробив два бутерброди — хліб, масло, ковбаса. Сів. З'їв стоячи біля вікна і дивився як у дворі дід Михайло вже копається зі своїм велосипедом. Щодня — дід Михайло і велосипед. Вже десять років Роман тут живе і щодня — дід Михайло і велосипед. Не їздить на ньому ніколи, просто копається.

У кожного свій спосіб жити.

Роман допив каву. Поклав чашку в мийку. Підійшов до столу де лежали папери.

Стопка. Тонка, але важка — бо кожен аркуш там коштував дорого.

Зверху — рахунок з клініки «Медсервіс». Сума виділена маркером — він сам виділив, не знав навіщо, просто щоб не забути. Ніби міг забути.

Чотири місяці тому мама прийшла з обстеження і сіла на кухні з таким обличчям що він одразу зрозумів — щось не те. Вона довго мовчала, він чекав. Потім сказала: онкологія. Операбельна, лікарі налаштовані оптимістично, є хороший хірург в «Медсервісі» який бере такі випадки.

— Скільки? — запитав він одразу.

— Рому, це не

— Скільки, мамо?

Вона сказала. Він кивнув. Більше нічого не питав — встав, пішов на кухню, зробив їй чай і поставив на стіл.

— Розберемось, — сказав.

Вона подивилась на нього очима в яких було і полегшення і провина одночасно. Завжди так — мама ніколи не хотіла бути тягарем. Все своє доросле життя казала «не треба, я сама, не витрачайся» — а він все своє доросле життя казав «мамо, заткнись».

Ніжно. По-синівськи. Але заткнись.

Він розраховував. Вечорами, після зміни, сидів з калькулятором і розраховував. Зарплата — ось стільки. Підробіток охороною — ось стільки. Відкласти те що є — ось стільки. Разом — третина потрібного за рік.

За рік — пізно.

Хірург сказав: максимум два місяці, потім стан може погіршитись і ситуація стане складнішою. Складніша ситуація — більша ціна і менший прогноз.

Значить два місяці.

Роман поклав рахунок назад на стіл, взяв форму і пішов на роботу.

Відділок патрульної поліції Вільнограда — чотириповерхова будівля на вулиці Промисловій, побудована в сімдесятих і відремонтована раз — у дев'яностих, що само по собі пояснювало все про її теперішній стан.

Роман зайшов, кивнув черговому, пройшов до роздягальні.

— О, Білик! — голос звідти — Сашко Гаврилюк, його напарник, двадцять шість років, рудий, балакучий і невгамовний як дитячий майданчик у неділю. — Ти чув що вчора на Центральному було?

— Ні.

— Там Кривенко зупинив мерседес — ну той чорний, довгий, ти бачив напевно — а звідти виходить тип і каже: «Ти знаєш хто я?» Кривенко каже «ні» — той каже «я племінник Романенка з обласної ради». Кривенко каже «вітаю з родичами» і виписує штраф.

— Молодець Кривенко.

— Тип потім годину стояв і телефонував комусь. Кривенко сидів у машині і їв бутерброд.

Роман усміхнувся — трохи, краєм рота.

— Добрий кінець.

— Ага. — Сашко застебнув куртку. — Ти сьогодні вночі?

— Так.

— І я. Поставили нас на Центральний, рейд.

— Знаю. Бачив розклад.

— Нудота. Вночі там завжди або п'яні або порожньо. — Сашко подивився на нього. — Ти нормально? Виглядаєш як людина яка не спала.

— Спав.

— Погано спав.

— Гаврилюку.

— Що?

— Заткнись.

Сашко замовчав — рівно на десять секунд. Потім:

— Слухай, а в «Атласі» охорона набирає. Там платять нормально, я чув — ти ж все одно підробляєш.

— Вже є три ночі за тиждень.

— Романе. — Сашко подивився на нього. — Ти взагалі спиш?

— Іноді.

— Це нездорово.

— Дякую, Гаврилюку. Без тебе б не розібрався.

— Я серйозно—

— Гаврилюку. — Роман зачинив шафку. — Ти сьогодні мені вже тричі сказав «я серйозно». Всі три рази це означало щось зовсім несерйозне.

Сашко відкрив рот. Закрив. Подумав.

— Є логіка, — погодився він.

Він взагалі був непоганим хлопцем — просто занадто живим для ранку.

Нарада перед зміною.

Капітан Дорошенко — п'ятдесят років, вуса, голос як гравій в барабані — зачитував оперативну обстановку. Роман слухав і не слухав одночасно. Чув достатньо щоб знати де проблемні зони, не чув непотрібного.

Після наради Дорошенко затримав його.

— Білик. Залишся на хвилину.

Решта вийшли. Дорошенко сів за стіл і склав руки.

— Є розмова.

— Слухаю.

— Ти знаєш що Семенченко іде на пенсію в червні.

— Знаю.

— Його місце — старший оперуповноважений. Я рекомендував тебе.

Роман дивився на капітана рівно.

— Рекомендував, — повторив він. — Як і два роки тому. І чотири роки тому.

Дорошенко поморщився.

— Зараз інша ситуація.

— Чим відрізняється від тієї коли Кулик отримав місце «за конкурсом»? Або коли Василенко?

— Білик

— Вони обоє молодші мене, обоє мають менше вислуги і обоє мають правильні знайомства. — Роман говорив спокійно, без злості — просто факт. — Я правильно розумію ситуацію?