Розділ 1. ДІАНА

Будильник о дванадцятій.

Не о шостій, як нормальні люди. О дванадцятій — бо директор з маркетингу сам собі визначає графік, і якщо комусь не подобається, нехай іде до батька і пояснює йому чому його донька має вставати о шостій ранку заради людей які все одно нічого не вирішують.

Поки що ніхто не пояснював.

Діана відкрила очі, подивилась у стелю, порахувала до трьох і закрила їх знову. Стеля в квартирі коштувала стільки ж скільки однокімнатна квартира в Залізничному районі. Висока, рівна, без жодної тріщини. Ірина Савченко зі своїм п'ятим поверхом і скрипучим ліфтом позаздрила б.

Позаздрили б багато хто.

Вона потягнулась, звісила ноги з ліжка і якийсь час просто сиділа. Темне волосся в повному безладі, очі ще не прокинулись, але голова — так, голова вже працювала. Голова в неї завжди працювала, навіть коли вона дуже хотіла щоб не працювала.

Це її основна проблема.

Решта проблем — незначні.

Квартира на Кварталі Левада, дев'ятий поверх, сто вісімдесят квадратів, панорамні вікна — і ось з цих панорамних вікон Вільноград вранці виглядав справді непогано. Якщо не думати що там внизу. Якщо просто дивитись на дахи і хмари.

Діана встала, пройшла на кухню і увімкнула кавомашину. Машина коштувала більше за мотоцикл і каву варила так само добре як в будь-якій нормальній кав'ярні — але вдома, в піжамі, без необхідності посміхатись незнайомим людям.

За це вона її і купила.

Поки кава лилась — вийшла на балкон. Квітень, трохи прохолодно, але терпимо. Закурила. Батько не знав що вона курить — або знав і не говорив, важко сказати. З батьком взагалі важко було сказати де він знає, а де вдає що не знає. Двадцять років у бізнесі роблять людей надзвичайно вибірковими в питаннях того що помічати.

Внизу вже кипів Вільноград. Машини, люди, кур'єри на велосипедах, жінка з собакою — маленьким таким, кругленьким, як пиріжок на чотирьох лапах. Собака зупинявся на кожному стовпі і обнюхував його з такою серйозністю наче вирішував важливе питання.

Діана подивилась на нього і подумала: от хто живе правильно. Жодної відповідальності, жодних корпоративів, жодного батька який телефонує о дев'ятій ранку щоб нагадати що «Інна готувала вчора і чекала тебе на вечерю».

Інна.

Вона затягнулась і видихнула дим у квітневе небо.

Всі в захваті від Інни. Всі кажуть «Василю пощастило», навіть водій Гриша якось сказав «гарна господиня, Діано Василівно».

Всі кажуть. Діана не каже — і пояснювати нікому нічого не збирається.

Батько телефонував учора ввечері.

— Ти вчора не прийшла на вечерю.
— Була зайнята.
— Інна готувала.
— Вона часто готує.
— Діано.
— Тату.

Пауза. Він умів робити такі паузи — важкі, довгі, щоб ти відчула провину. Двадцять чотири роки — і досі спрацьовує, нічого не можу з собою вдіяти.

— Вона намагається, — сказав він.
— Я знаю.
— Може і ти спробуєш.
— Я вже спробувала. — Вона поклала телефон.

Він не передзвонив. Ніколи не передзвонював після таких розмов — давав час. Або просто не хотів продовжувати. Вони обоє не хотіли продовжувати.

Це їхня традиція. Замовкати вчасно.

Кава була гарячою і міцною — ось за що вона платила такі гроші.

Діана сіла за барну стійку, відкрила телефон. П'ятнадцять повідомлень від Вікторії — асистентки, яка приходила в офіс о дев'ятій і до дванадцятої встигала написати їй п'ятнадцять повідомлень і почати нервуватись.

Вікторія нервувала завжди. Це була її основна риса — і чому Діана її й тримала: коли Вікторія нервує і моргає очима, всі думають що щось важливе відбувається. Ілюзія роботи.

«Діано Василівно, нарада з підрядниками о тринадцятій»
«Діано Василівно, вам телефонували з друкарні»
«Діано Василівно, Павло Сергійович питав про звіт»
«Діано Василівно, ви ще їдете сьогодні?»
«Діано Василівно?»
«Діано Василівно!!»

Три знаки оклику. Серйозна ситуація.

Діана написала: «Їду. Скажи Павлу Сергійовичу що звіт буде в п'ятницю».

«Але він казав що потрібно сьогодні»

«Тоді нехай напише тату»

Пауза. Потім:

«Зрозуміла»

От і добре. Зрозуміла.

Павло Сергійович — фінансовий директор, п'ятдесят п'ять, окуляри і постійний вираз людини яка жує щось кисле. Вважає що Діана займає місце. Вона вважає що він займає місце. Вони чудово розуміють одне одного і ненавидять з взаємною повагою.

Її посада офіційно: директор з маркетингу, «Коваль Груп», мережа торгово-розважальних центрів по всій області. Неофіційно: людина яка іноді підписує документи і присутня на презентаціях щоб клієнти думали ніби в компанії є молодь і свіжі ідеї.

Ідеї у неї були. Справді були — вона ж не ідіотка.

Просто давно перестала витрачати їх на людей яким не потрібні ідеї. Їм потрібна дочка Коваля на першому ряду. Добре, вона буде на першому ряду. В найкращій сукні і з найнудьгованішим виразом обличчя.

О першій вона зайшла в офіс.

Вікторія зустріла її у дверях з виразом людини яка виживала в облозі і тільки-но побачила підмогу.

— Діано Василівно, нарада—
— Почалась?
— П'ятнадцять хвилин тому.
— Добре. — Діана зняла пальто і кинула Вікторії. — Хто там?
— Підрядники з третього ТЦ, Михайленко від підрядника і—
— Михайленко буде говорити сорок хвилин і нічого не вирішить.
— Напевно.
— Кава є?
— Зараз зроблю.
— Тоді я готова.

Переговорна кімната — велика, скляна, з видом на проспект. П'ятеро чоловіків за столом підвелись коли вона зайшла. Хтось із них посміхнувся трохи надто широко. Хтось подивився трохи нижче очей. Стандартний набір реакцій.

Вона сіла на чолі столу — не тому що так треба, просто це найзручніше місце — і поклала телефон перед собою.

— Продовжуйте, — сказала вона.

Михайленко продовжив. Говорив про кошториси, про матеріали, про терміни. Діана слухала і одночасно читала повідомлення — подруга Катя скидала фото з якогось ресторану і питала чи вона вільна ввечері.