Глава 27: Остаточний вибір

Корсиканський вітер був холодним та безжалісним, коли Марко ступив на знайомий пірс біля острівця. Півроку відсутності не змінили цього місця — та сама біла вілла на скелях, ті самі оливи, що хилилися під поривами вітру. Але для нього це вже не було домом. Домом тепер була маленька ферма серед виноградників, де його чекали Анна та Соле.                                                                                                   

Антоніо зустрів його на причалі з двома охоронцями. Молодший брат усміхався, але усмішка не торкалася очей.                                                                                                                                                   

— Ну нарешті, fratello! Я вже думав, ти не приїдеш.                                                                                        

— Я тут, щоб остаточно закрити цю тему, — холодно відповів Марко.                                                          

— Побачимо, — Антоніо кивнув охоронцям, і вони пішли до вілли.                                                               

У великому залі зібралася вся родина Вінченцо. Марко впізнав кожне обличчя — дядьки, кузени, старші члени сім'ї. Всі дивилися на нього з сумішшю цікавості та осуду. На почесному місці сидів дядько Енцо — брат покійного батька. Саме з ним Марко ворогував більше за всіх, вважаючи його надто принциповим та бездушним.                                                                                                               

— Марко, — промовив Енцо хрипким голосом. — Нарешті ти повернувся додому.                                 

— Це не мій дім, — відповів Марко, залишаючись стояти. — Я прийшов сказати, що відмовляюся від спадщини.                                                                                                                                                        

По залу пройшов гул здивування. Антоніо усміхнувся ширше.                                                                       

— Не поспішай, — втрутився дядько Енцо. — Ти навіть не вислухав наших умов.                                   

— Яких умов?                                                                                                                                                      

— Сідай. Поговоримо як сім'я.                                                                                                                           

Марко не сів, але дядько продовжив:                                                                                                                

— Бачиш, ситуація складніша, ніж розповідав Антоніо. Твоя... дружина та дитина знаходяться під нашим наглядом. Не турбуйся, — він підняв руку, бачачи, як Марко напружився, — їм нічого не загрожує. Поки що.                                                                                                                                          

— Що ти хочеш сказати?                                                                                                                                

— Що твоє рішення впливає не тільки на тебе. Якщо ти остаточно покинеш сім'ю, ми... можемо розглядати це як зраду. А зрадників треба карати.                                                                                          

Марко зробив крок вперед, але охоронці теж перемістились.                                                                        

— Ти погрожуєш моїй сім'ї?                                                                                                                         

— Я захищаю інтереси нашої сім'ї, — спокійно відповів Енцо. — Ти знаєш занадто багато секретів, маєш занадто багато контактів. Не можна просто піти і забути про все.                                             

— Тому що ти пропонуєш?                                                                                                                    

— Повертайся. Очоль сім'ю. Твоя дружина та дочка будуть під захистом. Або... — дядько розвів руками.                                                                                                                                               

Марко відчув, як в голові все змішалося. Він думав про Анну, яка залишилася з Соле, довіряючи йому розв'язати цю проблему. Думав про свою маленьку дочку, яка ще не знала, наскільки жорстоким може бути світ.                                                                                                                                                    

— Скільки часу у мене є на рішення?                                                                                                       

— До завтрашнього ранку.                                                                                                                         

Ту ніч Марко провів у своїй старій кімнаті на віллі. Все було так, як він залишив півтора року тому — дорогі меблі, картини, вид на море. Але тепер це здавалося чужим, мертвим.                                

Марко сидів у своїй кімнаті на віллі, дивлячись на море крізь знайомі вікна. Все тут залишалося незмінним — дорогі меблі, картини на стінах, навіть той самий запах дорогого одеколону та старого дерева. Але він сам був уже іншою людиною.                                                                                       

Завтра мав відбутися остаточний розрахунок з родиною. Завтра він мав дати відповідь.                   

Його погляд впав на фотографію на нічному столику — всі брати Вінченцо разом, зроблену кілька років тому на день народження батька. Марко підняв фото, вдивляючись у знайомі обличчя.                           

Дядько Енцо стояв праворуч, з тією холодною усмішкою, яку Марко пам'ятав з дитинства. Енцо ніколи не пробачав образ, навіть найменших. Коли Марко було дванадцять, він випадково розбив улюблену вазу дядька. Енцо три місяці не розмовляв з племінником, а потім "випадково" знищив найдорожчу іграшку Марко — модель корабля, яку подарувала мати.