Глава 26: Минуле наздоганяє

Три   місяці  по   тому

Ранок   видався   особливо   прекрасним  —  жовтневе   сонце   м'яко   освітлювало   виноградники,   де Марко   збирав   останній   урожай   сезону.   Анна   сиділа   на   терасі   з   тижневою   Соле   на   руках,   спостерігаючи,   як   її   чоловік   неквапливо   працює   між   лозами.   Їхня   донька   народилася   місяць   тому,   і   з    того   часу   їхнє   життя   сповнилося   такою   ніжністю   та   радістю,   яку   Анна   ніколи   не   могла   собі   уявити.

Соле   була   справжньою   красунею    —    з   темним   волоссям   батька   та   блакитними   очима матері.   Коли   вона   дивилася   на   світ   своїми   довірливими   очками,   здавалося,   що   всі   страхи та   тривоги   минулого  розсіюються   як   ранковий   туман.

—  Regarde,   ma   petite   princesse*,  —  прошепотіла   Анна   французькою,   тримаючи   дочку   так,   щоб   та   бачила   батька.  —  Дивись,   як   тато   працює   для   нас.

Марко   помітив   їх   погляди   та   помахав   рукою,   усміхнувшись   тією   особливою   усмішкою,   яку він   беріг   тільки   для   них.   За   місяць   батьківства   він   змінився   ще   більше  —  став   ніжнішим,   терплячішим.   Вночі   він   годинами   міг   дивитися   на   сплячу   Соле,   ніби   не  вірячи,   що   це маленьке   диво   справді   їхнє.

*****************************************************************

Звук   мотоцикла   порушив   ранкову   ідилію.  Анна   напружилася  —  у   їхній   частині   села   рідко   хто   їздив  на   мотоциклах.   Марко   також   підняв   голову,   миттєво   залишивши   кошик   з   виноградом.

До   їхнього   будинку   під'їхав   чоловік   на   чорному   мотоциклі.   Навіть   на   відстані   Анна   бачила,   що   він   одягнений   не  як   місцевий   фермер  —  дорогий   чорний   костюм,   сонцезахисні окуляри.   Він   зняв   шолом,   і   Анна   з   жахом   впізнала   знайоме   обличчя.

Антоніо   Вінченцо.   Брат   Марко.   Вона   бачила   його   на   родинних   фото   на   віллі.

Антоніо   побачив   Марко   і   підняв   руку   в   жесті,   що   означав   "мир",   але   Анна   знала  —  ніякого   миру   його   візит   не   принесе.

—   Залишайся   тут,  —  тихо,   але   рішуче   сказав   Марко,   піднімаючись   на   терасу.  —  І   тримай   Соле   подалі   від   вікон.

Анна   відчула,   як   старий,   знайомий   холод   розливається   по   венах.   Вона   притиснула  дочку до   грудей   та   швидко   зайшла   до   будинку,   але   залишилася   біля   приченого   вікна,   щоб   чути   розмову.

Антоніо   не   змінився  —  той   самий   високий,   темноволосий   красень   з   хижою   усмішкою   та холодними   очима.   Він   був   на   три   роки   молодший   за   Марко,   але   завжди   вважав   себе більш   підходящим   на   роль   спадкоємця.

— Fratello**,  —  промовив   він,   розкидаючи   руки   в   театральному   жесті.  —  Як   давно   ми   не бачилися!

—  Антоніо,  —  холодно   відповів   Марко,   не   наближаючись.   —   Що   ти   тут   робиш?

—  Шукаю   свого   старшого   брата.   Знаєш,   як   важко   було   тебе   знайти?  —  Антоніо   зняв   окуляри   та   усміхнувся.  —  Лука   Морель.   Оригінально.   Хоча   французька   їжа,   схоже,   тобі   не   йде   на   користь  —  ти   схуд. 

—  Як   ти  мене   знайшов? 

—  Твоя   дружина...   пробач,   Софі,  —  Антоніо   п'янко   всміхнувся,  —  дуже   допомагає   місцевим.   Фото   з   газети   про   врятовану   дитину   потрапило   в   інтернет.   Хтось   у   Ніцці   її   впізнав.  

Анна   відчула,   як   серце   пропускає   удар.   Місяць   тому   вона   дійсно   допомогла   врятувати   дитину,   яка   ледь   не   потонула   в   місцевому   озері,   і   місцева   газета   написала   про   це   статтю   з   фотографією.  

—  Чого   ти   хочеш?  —  голос   Марко   став   ще   холоднішим.  

—  Передати   новини.   Сумні   новини,   fratello.   —   Антоніо   вдав   скорботу,   але   в   очах   ховалось   щось   зовсім   інше.   —   Наш   тато   помер   три   дні   тому.   Серцевий   напад.

Марко завмер. Навіть через вікно Анна бачила, як щось змінилося в його поставі.

— Похорон завтра, — продовжив Антоніо. —  Але це не головне. Головне  —  заповіт.

— Мене   це   не   цікавить.

— О,   але   повинно!  —  Антоніо   зробив   крок   ближче.  —  Знаєш,   що   цікаво?   Навіть   після всього...   після   того,   як   ти   зрадив   сім'ю   заради   цієї...  —  він   презирливо   кивнув   у   бік будинку,  —  тато   все   одно   залишив   тобі   все.   Абсолютно   все.   За однієї   умови.

— Якої?

— Ти   повинен   повернутися   та   очолити   сім'ю.   Офіційно.   З   усіма   наслідками.

Анна   затиснула   рот   рукою,   щоб   не   закричати.   Соле   заворушилася   на   руках,   ніби відчуваючи   напругу   матері.

— А   якщо   я   відмовлюся?

— Тоді   я   теж   не   зможу   вступити   в   свою   частину   спадщини.   —   Антоніо   розправив   плечі. —   Але   тато   передбачив   і   це.   Якщо   ти   не   повернешся   до   кінця   місяця,    офіційно   главою сім'ї   навіть   без   свого   спадку   стане   дядько   Енцо.   І   його   першим   рішенням   буде... впорядкувати   всі   незавершені   справи   родини.

Загроза   висіла   в   повітрі,   не   висловлена   прямо,   але   зрозуміла   обом   братам.

— Ти   погрожуєш   мені?

— Я?  —  Антоніо   зображав   невинність.  —  Я   просто   кажу,   як   все   буде.  Знаєш,   скільки   людей   досі   вважають,   що   ти   вкрав   сімейні   гроші? Скільки   хочуть   помститися   за   те,   що   ти   вбив   Луку?   Я,   звичайно,   намагатимуся   їх   стримувати,   але...

—  Але   не   дуже   старатимешся,  —  закінчив   Марко.

—  Ти   мене   знаєш,   fratello.   Я   роблю   те,   що   найкраще   для   сім'ї.

— Я   не   вбивав   Луку!   То   був   нещасний   випадок.