Глава 25: Нові імена

Шість місяців по тому

Сонце Провансу м'яко пробивалося крізь лавандові поля, фарбуючи ранкове небо в ніжні відтінки рожевого та золотого. Анна — тепер Софі Морель — стояла біля вікна їх невеличкого будинку та спостерігала, як її чоловік неквапливо піднімається стежкою з виноградників.

Марко — Лука Морель за новими документами — виглядав інакше після року спокійного життя. Його обличчя набуло здорового засмаги, м'язи стали менш різкими, більш природними від фізичної праці на землі замість тренувань у спортзалах. Довге темне волосся він зараз зв'язував у невеликий хвостик, а в очах з'явилася та спокійна втома хорошого селянина, що змінила собою колишню пильність хижака.

Але Анна знала — під цією зовнішньою і показним спокієм досі жевріла готовність до бою. Вона бачила, як він оглядав околиці перед тим, як зайти в дім, як його рука інстинктивно тягнулася до поясу, де раніше була зброя, як він прокидався від найменшого незнайомого звуку.

— Bonjour, ma chérie, — промовив він, заходячи до кухні та обнімаючи її ззаду. Його французька майже не мала акценту — рік інтенсивної практики дав свої плоди.

— Доброго ранку, коханий, — відповіла Анна, притулившись до його грудей. Вона теж навчилася говорити французькою, хоча її акцент повністю приховати не вдавалося. Але в Провансі багато хто переїжджав з різних країн, тому ніхто не звертав на це особливої уваги.

Марко поцілував її в шию, і Анна відчула знайомий трепет. Навіть після всього пережитого, навіть в цій тихій ідилії, між ними досі полум'яніла та сама пристрасть, що спалахнула одного разу в лікарняній палаті Ніцци.

— Як почуваєшся? — запитав він, обережно торкаючись її округлого живота. Сім місяців вагітності робили Анну ще гарнішою — її обличчя світилося особливим сяйвом, а блакитні очі стали ще глибшими.

— Наша донечка активна сьогодні, — усміхнулася Анна, накриваючи його руку своєю. — Мабуть, успадкувала твій неспокійний характер.

— Або твою рішучість, — відповів Марко. — Пам'ятаєш, як ти кинулася рятувати мене тоді, на острові, коли прийшли люди тата?

Анна кивнула. Ті дні здавалися одночасно далекими як інше життя і близькими як вчорашній кошмар.

— Не думаю, що Соле буде такою безрозсудною, — вона погладила живіт. — Вона росте в мирі і любові.

— Соле? — Марко підняв брову.

— Сонце італійською. Вона наше маленьке сонечко, — пояснила Анна. — Тобі не подобається?

— Подобається, — він ніжно поцілував її скроню. — Дуже подобається.

Звук автомобільного двигуна змусив обох завмерти. Марко миттєво напружився, його рука інстинктивно потягнулася до ящика стола, де лежав пістолет.

— Лука, — тихо покликала Анна, використавши його нове ім'я. — Це доктор Дюпон. Вона обіцяла заїхати перед роботою.

Марко розслабився, але не повністю. Навіть після року він не міг позбутися звички сприймати кожен незнайомий звук як потенційну загрозу.

До дверей постукали, і зайшла доктор Клер Дюпон — жінка років п'ятдесяти з сивим волоссям та добрими карими очима. Вона була головним лікарем місцевої клініки та стала справжньою подругою для Анни.

— Bonjour, Софі! Лука! — весело привіталася вона. — Як справи у наших майбутніх батьків?

— Все чудово, доктор, — відповіла Анна, запрошуючи її сісти.

Клер уважно оглянула Марко, який стояв біля вікна, немовби стежачи за чимось надворі.

— Лука, ти знову маєш той занепокоєний вигляд, — зауважила вона. — Софі, твій чоловік надто багато хвилюється. Це не корисно ні для тебе, ні для дитини.

Анна глянула на Марко і побачила в його очах ту знайому тінь. Останнім часом він став ще більш пильним, ніж зазвичай. Можливо, наближення народження дочки робило його ще більш неспокійним щодо їх безпеки.

— Він просто дуже мене оберігає, — м'яко відповіла Анна.

— Захист — це добре, але не повинен перетворюватися на постійний стрес, — Клер дістала стетоскоп. — До речі, Софі, вчора до мене заходила мадам Лефевр з пекарні. Вона знову розпитувала про твого чоловіка.

Анна відчула, як щось стислося в грудях.

— Що саме вона хотіла знати?

— Де він народився, чим займався до переїзду сюди... Знаєш, як вона любить плітки. Я, звичайно, сказала їй, що це не її справа, але... — Клер помовчала. — Софі, може, варто подумати про те, щоб Лука більше спілкувався з людьми? Його замкнутість породжує чутки.

Марко різко обернувся.

— Які чутки? — голос його звучав спокійно, але Анна чула в ньому сталеві нотки.

— Нічого серйозного, — поспішила заспокоїти Клер. — Просто люди говорять, що ти... загадковий. Що мало хто знає, звідки ти приїхав. Мадам Лефевр навіть припустила, що ти можеш бути... ну... вони читали багато детективів про мафію.

Анна відчула, як кров відпливає від обличчя. Марко наблизився до неї та обережно поклав руку на плече.

— Люди завжди фантазують, коли не знають правди, — сказав він спокійно. — Я просто закрита людина.

— Звичайно, — кивнула Клер. — Але знаєш, якби ти іноді заходив до кафе на площі, розмовляв з сусідами... Софі тут дуже поважають. Вона врятувала син мадам Роберт під час того нападу астми, допомогла при пологах у фермера Жана... Люди її люблять. І якби вони краще знали тебе, то й чуток було б менше.

Після того, як доктор Дюпон пішла, в будинку запанувала тиша. Анна сиділа в кріслі, погладжуючи живіт, а Марко стояв біля вікна.

— Можливо, вона права, — тихо сказала Анна. — Можливо, тобі варто...

— Ні, — різко перебив Марко. — Чим менше людей нас знають, тим безпечніше. Чим менше уваги ми привертаємо, тим краще.

— Але ми привертаємо увагу саме тому, що ти тримаєшся осторонь, — наполягала Анна. — Марко, ми тут вже майже півроку. Ніхто нас не шукає. Можливо, пора почати жити по-справжньому?

Марко підійшов та присів навколішки перед її кріслом.

— Amore mio, — прошепотів він повернувшись до рідної італійської. — Я не можу ризикувати тобою. Не можу ризикувати нею, — він торкнувся її живота. — Якщо хтось дізнається, хто ми насправді...