Глава 20: Розлука

Катер був новим, білосніжним, з потужними двигунами — типовий для людей, які звикли до розкоші. Анна сиділа на м'якому шкіряному сидінні, але комфорт здавався знущанням. Поруч мовчали двоє охоронців Доменіко — похмурі чоловіки в темних костюмах, які дивилися на неї з професійною байдужістю.

Острів віддалявся за кормою, перетворюючись з раю на маленький клаптик землі, а потім на крапку на горизонті. Анна не могла відірвати погляду від нього, доки він остаточно не зник у морській імлі.

Лише тоді вона дозволила собі заплакати.

Сльози текли мовчки, без ридань, без стогонів. Вона плакала, як плачуть ті, хто втратив все найдорожче. Охоронці не звертали на неї уваги — мабуть, звикли до людського горя.

Марко залишився там. Один. Ув'язнений у світі, з якого намагався втекти.

Анна торкнулася перстня на пальці — того самого, що належав матері Марко. Вона знала, що має його зняти, повернути. Але не могла. Це було єдине, що залишилося від їхнього кохання.

— Signora, — раптом заговорив один з охоронців. — Il capo vuole parlare con lei*.

Бос хоче з нею поговорити. Анна зітхнула. Чоловік простягнув їй телефон.

— Слухаю, — сказала вона, взявши слухавку.

— Signorina Anna, — в трубці пролунав знайомий холодний голос Доменіко. — Як подорож?

— Нормально, — відповіла вона стисло.

— Bene. Хочу переконатися, що ви розумієте наші домовленості.

— Розумію.

— Добре. Тоді послухайте уважно. — Голос став ще холоднішим. — З цього моменту ви не існуєте для мого сина. Ви повертаєтеся до своєї роботи, до свого життя. Ніяких спроб зв'язку з Марко.

— Зрозуміло.

— Сподіваюся, що так. Бо альтернатива буде... неприємною. Для вас обох.

Анна стиснула зуби.

— А як я знатиму, що він живий?

— Не знатимете. Це частина угоди. — Пауза. — Але можу сказати одне: поки ви виконуєте свою частину домовленості, з ним все буде добре.

— А якщо я спробую...

— Не пробуйте, — перервав Доменіко. — У мене є люди скрізь. Якщо ви навіть подумаєте про спробу зв'язатися з Марко, ми дізнаємося. І тоді наша угода стане недійсною.

Анна зрозуміла. Якщо вона порушить умови, Марко помре. Або, що більш вірогідно, помре вона сама.

— Я все зрозуміла.

— Прекрасно. Тоді бажаю вам... як це кажуть... нового початку.

Зв'язок перервався. Анна віддала телефон охоронцеві і знову дивилася на море. Вода була спокійною, блакитною, красивою. Але вона більше не бачила в ній красу — лише безодню, що назавжди відділила її від Марко.

Порт Ніцци зустрів їх яскравим сонцем та гомоном туристів. Анна дивилася на звичайних людей — пари, що прогулювалися рука в руці, дітей з морозивом, рибалок біля своїх човнів — і відчувала себе іншопланетянкою. Як вони можуть бути такими безтурботними, коли її світ щойно розвалився?

— Вас доставлять до квартири, — сказав один з охоронців ламаною англійською. — Завтра ви повертаєтеся на роботу.

— А якщо я не хочу?

Чоловік глянув на неї з холодною байдужістю.

— Це не обговорюється.

Вони довезли її до дому в чорному мерседесі з тонованими вікнами. Анна вийшла, відчуваючи, як ноги підкошуються від втоми та емоційного виснаження.

— Не забувайте про угоду, — сказав охоронець перед від'їздом.

Анна піднялася до своєї маленької квартири, яка тепер здавалася чужою. Все було так, як вона залишила тиждень тому — невимиті тарілки в раковині, журнали на столі, постіль, яку вона не встигла прибрати. Але вона сама була вже іншою людиною.

Анна сіла на диван і зазирнула у дзеркало навпроти. Відображення показувало жінку з темними колами під очима, схудлим обличчям та пустим поглядом. Так виглядає розбите серце.

Анна зняла перстень Марко, довго дивилася на нього. Діамант блищав у світлі лампи, але для неї він був не коштовністю, а символом втраченого щастя.

Я мала б його повернути. Мала б забути все, що сталося. — подумал з болем.

А потім одягла перстень назад і міцно стиснула кулак.

Ні. Це все, що у мене залишилося. Єдиний доказ того, що все це було справжнім.

***

Наступного ранку Анна повернулася в лікарню. Колеги вітали її, запитували про відпустку, помічали її хворобливо бліде обличчя. Вона відповідала коротко, механічно, намагаючись не думати про те, що ще вчора була зовсім іншою людиною.

— Анна! — Джулія кинулася до неї з притаманною їй енергією. — Madonna, як ти виглядаєш! Що сталося?

— Нічого. Просто втомилася.

— Втомилася? — Джулія пильно подивилась на неї. — На острові біля Корсики? Це ж мав бути відпочинок!

— Було багато роботи.

— А де засмага? Чому ти така бліда?

Анна не знала, що відповісти. Як можна пояснити, що засмага — це остання річ, про яку думаєш, коли втрачаєш кохану людину?

— Джуліо, будь ласка. Не зараз.

Подруга завагалася, потім кивнула.

— Добре. Але пізніше ми поговоримо. Я бачу, що в тебе щось сталося.

Анна кивнула та пішла переодягатися у робочу форму. У дзеркалі роздягальні вона знову побачила своє відображення — медсестру, яка повернулася до звичного життя. Але всередині вона залишалася жінкою, яка покохала сина мафіозі та втратила його назавжди.

Перший пацієнт — молодий чоловік з переломом руки після мотоциклетної аварії. Анна обробляла рану, накладала бинти, виконувала звичні дії. Але коли побачила кров на своїх рукавичках, згадала іншу кров — ту, що була на руках Марко.

Скільки людей він убив цими руками? Скільки життів забрав?

Але одразу ж подумала про інше: А скільки ніжності було в цих руках, коли він торкався мене? Скільки любові?

— Все гаразд? — запитав пацієнт.

Анна усвідомила, що стоїть нерухомо з бинтом в руках.

— Так, вибачте. Все готово.

День тягнувся нескінченно. Кожна хвилина була випробуванням, кожен пацієнт — нагадуванням про те, що життя навколо продовжується, навіть коли твоє власне розбите.