Глава 19: Ціна кохання

Пістолет біля скроні був холодним, як дотик смерті. Анна стояла нерухомо, дивлячись, як Марко бореться з охоронцями, намагаючись дістатися до неї. Кров з садна на його щоці змішувалася з потом, але в очах палала лють, якої вона ніколи раніше не бачила.

— Відпусти її! — кричав він. — Я зроблю все, що хочеш, тільки відпусти її!

Доменіко Вінченцо спостерігав за сином з холодним задоволенням хижака, що загнав здобич у пастку.

— Все? — повторив він, підійшовши ближче. — Ти впевнений у своїх словах, figlio mio?

— Так! Все!

Старий кивнув охоронцеві, і той відвів пістолет від голови Анни на кілька сантиметрів. Не прибрав — просто дав їй можливість дихати.

— Добре, — сказав Доменіко, витягуючи з кишені дорогі окуляри і протираючи їх білою хустинкою. — Тоді поговоримо як цивілізовані люди.

Він одягнув окуляри, уважно оглянув Анну з ніг до голови, немов оцінював товар.

— Красива, — визнав він нарешті. — Розумна. З характером. Розумію, чому ти втратив голову.

— Papà...

— Мовчи. Зараз говорю я. — Доменіко відійшов до краю схилу, звідки відкривався вид на все море. — Знаєш, що найбільше вражає мене зараз?

Марко мовчав.

— Те, що ти справді готовий зрадити родину заради цієї жінки. Родину, яка піклувалася про тебе двадцять сім років. Яка зробила тебе тим, ким ти є.

— Родину, яка перетворила мене на вбивцю, — прошипів Марко.

— Вбивцю? — Доменіко розсміявся. — Ні, caro mio. Воїна. Захисника свого роду. Людину влади.

— Людину без душі.

— А вона, — старий різко вказав на Анну, — дала тобі душу?

Марко дивився на неї, і в його очах була така ніжність, що у Анни перехопило подих.

— Так. Дала.

Доменіко помовчав, обмірковуючи відповідь.

— Розумію, — сказав він нарешті. — Тоді давай поговоримо про ціну цієї... душі.

Він знову підійшов до Анни, зупинився так близько, що вона відчувала його дихання.

— Signorina Anna, — сказав він англійською з сильним акцентом. — Ви розумієте ситуацію?

— Розумію, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Bene. Тоді ви знаєте, що у мене є два варіанти. — Він показав два пальці. — Перший — убити вас обох прямо зараз. Швидко, без страждань.

Анна кивнула.

— Другий — дати вам можливість жити. Але за певних умов.

— Яких? — запитала вона, хоча вже здогадувалася.

Доменіко посміхнувся — холодною, хижацькою усмішкою.

— Ви залишаєте цей острів. Сьогодні. На катері, який чекає в бухті. Повертаєтеся до своєї роботи в Ніцці і забуваєте, що мій син існує.

Анна відчула, як серце стискається від болю.

— А Марко?

— Марко залишається тут. Повертається до родини, до своїх обов'язків. — Доменіко зробив паузу. — І одружується з дівчиною, яку ми для нього обрали.

— Ні! — вигукнув Марко.

— А альтернатива? — спокійно запитав батько.

— Альтернатива — ми вмираємо разом.

— Саме так, — кивнув Доменіко. — Ви вмираєте разом. Але спочатку вона помирає на твоїх очах. Повільно. Болісно. Щоб ти запам'ятав, що буває з тими, хто кидає виклик родині.

Анна закрила очі, відчуваючи, як холод проникає в душу. Вона розуміла: це не порожні погрози. Цей чоловік справді здатний на все.

— Скільки часу на роздуми? — запитала вона тихо.

— П'ять хвилин, — відповів Доменіко, дивлячись на дорогий годинник. — Більше не можу дозволити собі витрачати час на цю... ситуацію. Врешті, я старий хворий чоловік, що потребує спокою і тиші.

Він відійшов, залишивши Анну та Марко в руках охоронців. П'ять хвилин, щоб вирішити їхню долю.

— Анно, — прошепотів Марко.

Вона подивилася на нього — на його закривавлене обличчя, на очі, сповнені відчаю.

— Ми помремо разом. Як планували жити.

— Марко... — у неї перехопило подих. — Я не можу дозволити тобі померти через мене.

— А я не можу дозволити собі жити без тебе.

Анна відчула, як сльози течуть по щоках. Вона думала про все, що сталося за ці дні. Про їхні розмови біля каміна, про пристрасні ночі, про клятви під зірками. Про те, як Марко ризикував життям, рятуючи її під час шторму.

— Послухай мене, — сказала вона тихо. — Якщо я піду, ти залишишся живий.

— Живий, але мертвий всередині.

— Але живий. А поки є життя — є надія.

— Надія на що?

— На те, що колись ми знову зустрінемося. В іншому житті, в іншому світі.

Марко покачав головою.

— Я не вірю в інші життя. Вірю тільки в це. І в цьому житті я хочу бути з тобою.

Доменіко подивився на годинник.

— Три хвилини!

Анна закрила очі, намагаючись зосередитися. Як медик, вона завжди вірила в святість життя. Кожне життя варте того, щоб за нього боротися. Навіть життя людини, яка вбивала.

Особливо життя людини, яку вона любила.

— Марко, — сказала вона, відкриваючи очі. — Пообіцяй мені щось.

— Що завгодно.

— Пообіцяй, що будеш жити. Справді жити, а не просто існувати.

— Анна...

— Пообіцяй, що знайдеш спосіб стати кращим. Навіть без мене.

— Не можу цього пообіцяти.

— Маєш. — Вона дивилася йому прямо в очі. — Бо інакше моя жертва буде марною.

— Яка жертва?

Замість відповіді Анна повернулася до Доменіко.

— Signor Vincenzo!

Старий підняв голову.

— Sì?

— Я приймаю ваші умови.

— НІ! — крик Марко відбився від скель. — АННА, НІ!

Вона не дивилася на нього. Не могла. Бо якщо подивиться, то передумає.

— Але у мене є одна умова, — продовжила вона.

Доменіко підняв брову.

— Ви не в тій ситуації, щоб диктувати умови.

— Це не умова. Це прохання.

— Слухаю.

— Дайте мені п'ять хвилин наодинці з ним. Щоб попрощатися.

Старий задумався.

— Дві хвилини, — сказав він нарешті. — Під наглядом.

— Дякую.

Доменіко кивнув охоронцям, і вони відвели Марко та Анну на кілька метрів убік, але залишилися поруч.