Глава 15: Ультиматум

Анна  пакувала  речі  у  своїй кімнаті, коли  почула  дзвінок  телефону. Серце  прискорилося — вони домовилися, що  ніхто  не  має  знати  про  їхні  плани. Але  голос Марко, що  долинав  з  нижнього поверху, звучав  напружено.

Вона  тихо спустилася сходами  і  зупинилася біля дверей вітальні. Марко  стояв  спиною до неї, міцно стискаючи телефон.

— Papà, io posso spiegare*... — його голос був пронизаний тривогою.

Анна чітко відчула — щось пішло зовсім не так, як вони задумували.

— Non è quello che pensi... Sì, lo so che è pericolosa**...

Небезпечна. Вони  говорили  про  неї.

Марко  провів  рукою  по  волоссю — жест, який Анна вже  встигла  пізнати  як ознаку  його сильного хвилювання.

— Papà, ascoltami... No,  non  posso... È diversa, lei è…***

Голос  на  іншому  кінці лінії  став гучнішим, агресивнішим. Анна  чула  крик, навіть  не  розуміючи  слів.

— Lo  so  cosa  significa  per  la  famiglia! — вигукнув  Марко. — Ma io la amo!****

Я  її  люблю. Ці слова Анна повторила самими губами…

Мовчання затягнулося. Потім Марко заговорив знову, тихіше, але з незламною твердістю:

— Allora sceglierò lei. Sempre lei.*****

Анна відчула, як світ зупиняється. Він вибрав її. І сказав про це батькові прямо. Їй не треба було чути пояснення Марко. Вона відчувала, що він зараз говорить саме з батьком.

Розмова завершилася різким звуком кинутого на стіл телефону. Марко стояв нерухомо, дивлячись у стіну.

— Скільки ти слухала? — спитав він, не повертаючись до неї.

— Достатньо, щоб зрозуміти, що він знає, — відповіла Анна, заходячи до кімнати.

Марко обернувся. Його обличчя було блідим, очі повні рішучості та страху одночасно.

— Хтось розповів йому про нас.

— Хто?

— Не знаю. Може, Луїджі. А може, у нас є шпигун, чи камера на острові. — Марко підійшов до вікна. — Не важливо. Головне, що він знає.

Анна відчувала, як нудота підкотилася до горла.

— Що він сказав?

— Дав ультиматум. — Марко повернувся до неї. — Або я розриваю з тобою зв'язки негайно, або втрачаю право називатись його сином.

— А це означає...

— Це означає війну. Це означає, що вся родина стане моїм ворогом. — Він підійшов до неї, взяв за руки. — Але я сказав йому своє рішення.

— Марко, ні... — почала Анна.

— Я сказав, що вибираю тебе.

Сльози наповнили її очі. Вона знала, що це означає. Знала ціну такого рішення.

— Ти добре розумієш, що зробив? — прошепотіла вона.

— Розумію краще за тебе.

— Ні! — Вона відсмикнула руки. — Ти щойно підписав нам обом смертний вирок!

— Анна...

— Твій батько не пробачить цього! Родина не пробачить! — Вона ходила по кімнаті, як звір у клітці. — Вони знайдуть нас, де б ми не сховалися!

Марко схопив її за плечі, змусив зупинитися.

— Послухай мене. Так, це ускладнює ситуацію. Так, нам доведеться бути обережнішими. Але нічого не змінилося — ми все одно втікаємо.

— Все змінилося! — закричала вона. — Ми хотіла втекти від твоєї родини. Тепер же тікатимемо від твоїх ворогів!

— І що з того?

Анна дивилася на нього з неприхованим жахом.

— Ти не розумієш? Це все через мене! Я — причина того, що ти став ворогом власній родини!

— Ні, причина — їхня нетерпимість.

— Марко, якби мене не було...

— То я б і далі був їхньою маріонеткою, — перервав він. — Вбивав би людей, яких вони накажуть убити, одружився б на дівчині, яку вони оберуть, і жив би життям, яке мені не належить.

Анна сіла у крісло, закривши обличчя руками.

— Скільки часу у нас є?

— До ранку. Він повертається з лікарні о сьомій. До того часу ми маємо зникнути.

— А якщо не встигнемо?

Марко присів біля її крісла.

— Встигнемо. Катер чекає в сусідній бухті. Документи готові. Через шість годин ми будемо в літаку до Буенос-Айреса.

Анна підняла голову, подивилася на нього.

— Ти це спланував ще до дзвінка батька?

— Так. Розумів, що рано чи пізно доведеться вибирати.

— І ти готовий втратити все?

— Не все, — він торкнувся її щоки. — Я втрачаю родину, яка ніколи мене не любила. Але зберігаю єдину людину, яка любить.

Анна закрила очі, відчуваючи, як сльози течуть по щоках.

— Мені так шкода, Марко. Шкода, що через мене ти...

— Не смій, — він відійшов від неї. — Не смій брати на себе провину за мій вибір.

— Але якби...

— Якби тебе не було, я б і далі був монстром! Ти дала мені шанс стати людиною! Вперше в житті я роблю вибір серцем, а не розумом!

Анна дивилася на нього, бачачи біль і рішучість в його очах.

— А якщо ми не зможемо втекти? Якщо вони нас знайдуть?

— Тоді ми помремо разом. — Він сказав це так просто, немов говорив про погоду. — Але принаймні помремо вільними.

— Ти говориш про смерть так легко...

— Бо смерть краща за життя без тебе.

Анна встала, підійшла до нього.

— А я боюся, що моя любов знищить тебе.

— Твоя  любов — єдине,  що  мене  рятує, — відповів він, обіймаючи  її. — Без тебе я вже мертвий. Живий труп, що виконує чужі накази.

Вони стояли в обіймах, відчуваючи вагу рішення, яке може коштувати їм життя.

— Скільки  часу  до  відплиття? — запитала Анна.

— Три години.

— То ходімо туди, де ми можемо сказати одне одному все, що хочемо сказати.

__

*Papà, io posso spiegare... — Тату, я можу пояснити...

**Non è quello che pensi... Sì, lo so che è pericolosa… — Це не те, що ти думаєш... Так, я знаю, що це небезпечно…

****Papà, ascoltami... No, non posso... È diversa, lei è… — Тату, послухай мене... Ні, я не можу... Вона інша, вона…

***** Lo so cosa significa per la famiglia!Ma io la amo! — Я знаю, що це означає для сім'ї! Але я її кохаю!

*****Allora sceglierò lei. Sempre lei — Тоді я виберу її. Завжди її.