Глава 13: Зізнання

Вони сиділи  біля  каміна, кутаючись у  пледи  після пережитого  жаху  на морі. Анна  відчувала, як адреналін поступово  відпускає, залишаючи лише втому та розгубленість. Марко мовчав, дивлячись у вогонь, і вона  бачила, що  він бореться  сам  з  собою.

— Розкажи  мені  все, — сказала вона нарешті. — Всю  правду. Без  прикрас, без виправдань.

Марко  підняв г олову.

— Ти впевнена, що  хочеш  знати?

— Після  того, що  сталося  сьогодні, я  просто  повинна  знати. Якщо  ми  збираємося якось це вирішити, мені потрібна вся правда.

Він кивнув, глибоко вдихнув.

— Я  вже  розповідав, що моєму  прадідові  було сімнадцять, коли  він  приїхав  з  Сицилії. Він  не  мав нічого,  крім  одягу  на  спині  та  ножа  за поясом. — Марко говорив  повільно, ретельно  добираючи слова. — Він почав з малого — збір боргів для місцевих торговців, вирішення суперечок, які поліція ігнорувала.

Анна слухала, відчуваючи, як кожне слово додає ще один камінь до стіни між ними.

— Потім  була  перша  світова  війна. Хаос, чорний  ринок, контрабанда. Мій прадід  розумів можливості. — Марко подивився на неї. — До кінця  війни він  контролював половину  контрабанди  на Лазурному узбережжі.

— А дідусь?

— Розширив  бізнес. Казино,  готелі, будівництво. Але  основа залишалася  та  сама — страх та повага. — Голос Марко став тихішим. — Мій батько успадкував імперію, побудовану на крові.

— А ти?

— А я народився в цьому світі. — Він встав, підійшов до вікна. — Знаєш, коли я вперше побачив, як батько б'є людину?

Анна покачала головою.

— Мені було вісім.  Чоловік заборгував гроші, не  міг віддати. Батько зламав йому три пальці. — Марко стиснув кулаки. — А  потім погладив мене по  голові та сказав: "Це урок, сину. Люди поважають лише силу."

— Боже...

— У десять  я був на своїй першій "розмові" з боржником. У дванадцять — бачив  своє перше вбивство. У п'ятнадцять батько дав мені пістолет та сказав: "Тепер ти чоловік."

Анна відчувала, як сльози наповнюють очі. Вона уявляла маленького хлопчика, якого змушували дорослішати в світі насильства.

— А перше вбивство?

Марко довго мовчав.

— Шістнадцять років. Чоловік, який  згвалтував дочку нашого друга. — Він обернувся  до  неї. — Поліція нічого не  зробила, бо  він  мав  зв'язки. То батько  сказав мені: "Покажи, що ти справжній Вінченцо."

— І ти зробив  це.

— Так. — Його голос  був  ледь  чутним. — І знаєш що? У ту ніч я не міг спати. Блював годинами. Думав, що не зможу більше нікого вбити.

— Але зміг.

— Але зміг, — погодився він. — Бо з кожним разом ставало легше. Совість стихала. Поки не замовкла зовсім.

Анна закрила очі, намагаючись переварити почуте.

— Скільки людей ти вбив, Марко?

— Особисто? Шістьох. — Відповідь прозвучала як вирок. — А за моїми наказами... можливо, удвічі більше.

Світ  закрутився  навколо  Анни. Дванадцять  людей. Дванадцять  родин, які  втратили  синів, батьків, братів.

— А наркотики?

— Ми не  торгуємо  наркотиками, — швидко сказав Марко. — Це правило батька. Але іноді перевозимо для інших. За відсоток.

— Зброя?

— Так. Крадені машини, підроблені документи, відмивання грошей. — Він повернувся до неї. — Анна, ми контролюємо половину злочинності на узбережжі від Сен-Марселя до Генуї.

Анна встала, відчуваючи, як нудота піднімається в горлі.

— Це... це ж цілий злочинний синдикат.

— Так.

— А я думала, ти просто... — вона не змогла закінчити фразу.

— Просто що? Дрібний злодій? — Марко гірко усміхнувся. — Анна, моя  родина — одна з найвпливовіших  мафіозних  кланів у Європі. Ми  маємо  людей у поліції, судах, урядах  трьох  країн.

Анна сіла, відчуваючи, як руйнується все, у що вона вірила.

— І ти... ти частина всього цього.

— Я не просто частина. Я спадкоємець. Після батька вся ця імперія перейде до мене.

Мовчання затягнулося. Анна дивилася в вогонь і намагалася зрозуміти, як вона могла закохатися в людину, яка контролює стільки злочинності та смерті.

Марко  не  знав  куди  подіти  руки. Врешті, схрестивши  пальці  в  замок, він  повернувся  в  свою юність. Мимо  своєї  волі  подумав, що найгірше  було  не  те, що він  вбивав. Найгірше  було  те, як легко це  давалося  йому  технічно — і як важко морально. Кожного разу, піднімаючи зброю, Марко чув голос матері: "Ти народився, щоб захищати,  не руйнувати." Але потім  згадував слова  батька: "Сила без жорстокості — це не сила", — і робив те, що мусив. Після кожного  разу  він  годинами  стояв під душем, ніби намагаючись  змити  не лише  кров, а й частину своєї  душі, яка помирала з кожним пострілом. Він казав собі, що робить  це  заради  родини, заради  порядку, заради  традицій. Але глибоко  всередині  знав  правду — робив це, бо  не  знав, як  відмовитися і залишитися  сином  свого батька. Він не говорив цього Анні. Достатньо було того, що він сказав до цього.

— Чому ти мені це розказуєш? — запитала вона нарешті.

Марко підійшов до неї, сів поруч.

— Бо хочу запропонувати тобі щось.

— Що?

— Втечемо. Прямо зараз. Сьогодні ввечері.

Анна подивилась на нього, не розуміючи.

— Куди?

— Кудись далеко. Південна Америка, Азія, не важливо. — Його очі палали. — У мене є рахунки, про які родина не знає. Достатньо грошей, щоб жити безбідно все життя.

— Марко...

— Почнемо все спочатку. Нові імена, нова історія. Ти зможеш працювати лікарем, а я... — Він зробив паузу. — Я знайду щось чисте. Щось, що не пов'язане з насильством.

Анна дивилася на нього, відчуваючи, як серце розривається.

— Ти готовий кинути все?

— Заради тебе — так.

— А родина?

— Знайде іншого спадкоємця. У мене є брати.

— Вони тебе не відпустять.

— То ми зробимо так, щоб не знайшли, — твердо сказав Марко. — Анна, це єдиний шанс для нас обох. Єдиний спосіб бути разом.