Глава 5: Небезпечні ігри

Анна   не   спала.  Лежала   в   своєму  ліжку,  слухаючи,   як   шторм   набирає   обертів   над   островом,  і   відчувала,   як   кожна   клітинка   її   тіла   все   ще  пам'ятає  дотик Марко.   Поцілунок   переслідував  її,  змушуючи   крутитися  під   ковдрою   та   шукати   позицію,   в   якій   спогади   не   були   б   такими   яскравими.

Близько   півночі   вона   здалася   і   встала.   Може,   чашка   гарячого   чаю   заспокоїть   нерви. Накинувши   халат,   тихо   спустилась   вниз.

Вітальня   освітлювалась   лише   світлом   каміна,   що   потріскував,   створюючи   затишну   атмосферу,   яка   контрастувала   з   бурею   за   вікнами.   Анна   зупинилася   біля   порога,   побачивши   Марко.

Він   сидів   у   великому   шкіряному   кріслі,  зі   склянкою   вина   в   руці,   дивлячись   на   вогонь.   На   ньому   були   лише   темні   брюки, торс   оголений,   і   в  світлі  полум'я   було   видно   шрам   на   боці  —  той   самий,   який   вона  зашивала   в   лікарні.

—  Не   спиться?  —  запитав   він, не  повертаючи  голови.

—  Шторм,  —  відповіла   вона,   заходячи   до   кімнати.  —  А   ви?

—  Я   рідко   сплю   під   час   гроз.   Старі   звички.  — Він   нарешті   подивився   на   неї,  і   щось   спалахнуло   в   його   очах,   коли   побачив   її   в   тонкому   халаті. — Хочете   компанії?

Анна   знала,   що   має   повернутися   до   кімнати. Знала,   що   залишатися   наодинці   з   цим чоловіком   посеред   ночі  —  найгірша   ідея.   Але   замість   цього   вона   підійшла   до   каміна.

—  Розкажіть   про   шрам,  —  сказала   вона,   сідаючи   в   крісло   навпроти   нього.

Марко   усміхнувся  —  не   тією   нахабною   посмішкою,   що   дратувала   її,   а   більш   щирою.

—  Прямо   до   справи.  Мені   це   подобається.

—  Ви   обіцяли   правду.

—  Обіцяв?  —  Він   відпив   вино.  —  Не   пам'ятаю   таких   обіцянок.

—  Тоді   спробуйте   згадати.   Або  я   повернуся   до   кімнати.

—  Ні,  —  сказав   він   швидко.  —  Залишся.

Анна   чекала,   дивлячись,   як   він  бореться   сам   з   собою.   Нарешті   Марко   віставив   склянку   і нахилився   вперед.

—  Моя   родина...   займається   різними   видами   бізнесу.   Не   всі   з   них   схвалив   би   ваш…   моральний   кодекс.

Серце   Анни   прискорилося.

—  Який   саме   бізнес?

—  Імпорт,   експорт.   Ресторани.   Будівництво.  —  Пауза.  —  І   деякі...  послуги,   що   вимагають дискреції.

—  Ви   говорите   загадками.

—  Бо   правда   може   тебе   злякати,   dottoressa.

Анна  відчула,   як   в   животі   з'являється   холодок   страху,   але   водночас   і   щось   гаряче   розливається   по   венах  —  небезпечне   збудження   від   близькості   до   чогось   забороненого.       

—  Спробуйте,   —  сказала   вона   тихо.

Марко   довго   дивився   на   неї,  немов   оцінюючи.                                                                            

—  Родина   Вінченцо   контролює   частину   торгівлі  на   узбережжі   вже   більше   століття.   Ми...   регулюємо   конфлікти,   надаємо   захист   тим,   хто   платить,   іноді   виносимо   вердикти   у   справах,  які   не   можуть   вирішити   суди.                                                                                    

Мафія…                                                                                                                                             

Він   говорив   про   мафію,   не   називаючи   її   прямо,   але   Анна   розуміла.   І   найстрашніше  —  частина   її   була   захоплена  цим   відкриттям.                                                                                          

—  А шрам?                                                                                                                                                 

—  Конкуруюча...   організація   вирішила,   що   наш   вплив   занадто   великий.    Вони   прийшли   до нашого   ресторану   в   Ніцці,   щоб   "переговорити"   з   батьком.  —  Його   щелепа   напружилася.  —  Переговори   швидко   перетворилися   на…   дещо   інше,  —  він   не   відразу   знайшов   слова.       

—  І   ви   захищали   його.                                                                                                                       

—  Це   мій   обов'язок.                                                                                                                              

Анна   відчула   суперечливі   емоції.   Як   медик,   вона   мала   засуджувати   насильство.   Але   щось   первісне   в  ній   реагувало   на   Марко   по-іншому,   уявляючи   і   акцентуючи   увагу   на   тому,   що він   захищає   свою   родину.

—  Скільки  людей   постраждало?  —  запитала   вона,   боячись   відповіді.                                       

—  У   тій   конкретній   сутичці?   Троє   з   їхнього   боку,   один   з   нашого.  —  Він   подивився   їй   в очі.  —  Ти   хочеш   знати,   чи   вбивав   я   людей,   Анно?                                                                   

Вона   не   відповіла,   але   він   прочитав   відповідь   у   її   очах.                                                       

— Так, — сказав він просто. — Вбивав. Коли не було іншого виходу. Коли йшлося про родину.

Анна   відчула   нудоту,   але   водночас   щось   гаряче   пульсувало   в г  рудях.   Він   був   небезпечний.   Справді   небезпечний.  І   вона   сиділа   з   ним   наодинці   посеред  ночі,   відчуваючи, як   її   тіло   реагує   на   його   близькість   попри   жах   від   цих   зізнань.                                               

—  Чому  ви   мені   це   говорите?  —  прошепотіла   вона.