7.2

Окрім непривітних служниць, які тепер довіку ходитимуть лисими,  ельфійські землі зустріли мене красою… Так… Природа не схожа на ту, що я бачила в наших землях. Від стриманої природи й суворості тут нічого не лишилося. В ельфійських закутках панував обережний хаос: от ліани звисають, от  дерева оповили феї, а в садах таке різноманіття квітів,  що голову можна втратити. Очі розбігаються, а солодкі аромати захоплюють нюх.

Я йшла поряд з Ілісаром і за нами спостерігали десятки  ельфів, що ховались в соковитій зелені листя. Більше відчувала себе дивною тваринкою,  яку привезли до королівського палацу. На щастя, ніхто зайвого не питав і не смів нас спиняти. Я провела рукою по волоссю. Приводити його до ладу відмовлялась навідріз: якщо вони  думають, що можуть зламати мене такою нісенітницею, тоді хай дивляться на результат. Волосся то не зуби… Відросте.

— Мені від тебе потрібно дві речі, — проказала я і й зупинилась. — Зв’язок з Джаго і море.

Ілісар пройшов декілька кроків вперед і розвернувся, зважуючи слова, наче боровся з власними темними думками. Він нагадував мені гравця стратегічної гри, який совгає фігурки по полю клітинок.

— Не в моїй владі віднайти архімага, — тихо проказав, зазираючи в очі, наче шукаючи в погляді якихось відповідей.  — Він рідко виходить на зв’язок і зараз Джаго — зрадник корони, за яким полюють люди твоєї матері.

Почався спів: мелодичний,  десь серед дерев він проносився відлунням втрачених надій. Сумний голос наче акомпанував моєму стану.

— Він не міг покинути мене ось так,  — проказала я й оглянулась.

Десь в думках з’явилась тінь Джаго. Я так хотіла побачити його… Все ж краще Будякові пригоди, аніж незрозумілість ельфів. Я пам’ятаю, як ректор закривав мене спиною від небезпек, навряд він відмовився від зв’язку просто так. Щось змусило його прийняти це рішення або ж ельфи щось приховують.

От тепер хотілось вилаяти себе за те, що я стала причиною позбавлення його символьної магії. Можливо ми б могли віднайти спосіб говорити на відстані без усіляких артефактів.

— Наївність пасує тільки молодим дівам, — проказав Ілісар, заклавши руки за спину, — аж ніяк не доньці Ейри Акви й королеви де Ран.

— Вона вважає мене чужинкою, підмінницею, — пробуркотіла я й рушила вперед туди, куди очі дивляться.

Йшла обережно серед зеленої стежки,  милуючись природою, намагаючись відігнати від себе погані думки.  Водночас доводилось ступати обережно: ельфи ще у байках старого світу славилися своїм фанатичним ставленням до природи… Може наступлю на якусь квіточку й комашку і все… Хана! Віддасть мене гостровухий материним розбійникам й забуде за блага свого народу і всі діри проблем, які хоче заткнути моєю скромною присутністю.

— Він тебе не шукає, — зненацька прошепотів Ілісар, опинившись поруч. — Змирись з цим.

Я прикрила очі й прочистила горло, через декілька митей відсторонилась від Ілісара.

— А ти б зміг змиритися з гибеллю чогось важливого у своєму житті? — спитала холодно. — А чи готовий ти втратити єдиний якір, що тримає тебе в нестерпному морі життя?

Тиша між нами розривалася тим далеким співом, що так заворожував своїм смутком і відчаєм.  Десь подув вітерець і в нашу сторону полетіли оранжеві пелюстки невідомих мені дерев. Не зрозуміти: чи то вони квітнуть, чи то листя опадає. Осінь у самому розпалі, а тут…  Тут, здається, балом життя править вічна весна. 

— Я вже змирився, — видав співрозмовник.

У холодному, як сталь голосі, він приховував відчай, давно пережитий біль, що досі ранить серце й дурманить розум одинокими ночами. Можливо, якби не його слова: «Забудь Будяка», якби не випадок з волоссям,  я б Ілісара обійняла. Міцно, тепло й щиро… Розділила біль розбитого серця у цій гущі зелені, залитій сонцем. Декілька фей пролетіли повз нас, ельф відігнав їх хвилею заклинання.  Я ж згадала тих істот у банці діда Оріса й важко зітхнула.  Аталіс зруйновано,  а де ж тоді старий травник? Чи вижив бідолашний? Може він нині у володіннях Моракса, плекає залишки малини й цілющих відварів?

— Ти навіть не знаєш, як це, — продовжував різати словами, як ножем, Ілісар. — Кохати до нестями, а потім втратити все: і статус, і її… Заради дурних, невзаємних почуттів.

Мені хотілося сперечатися з ним, ефектно розмахувати руками, доводячи свою правоту, але стрималась.

— У кожного з нас своя історія написана стихіями, — важко зітхнула.  — Море? Це необхідність, а не забаганка. Мені треба відновити сили, — мій голос прозвучав сухо і рівно. — Чи ельфи настільки всемогутні, що висушили й океани?

​Ілісар тихо розсміявся.

​– Ми в самому серці Туманної країни. До найближчого солоного узбережжя — тижні виснажливого шляху. У твоєму стані, з розірваним магічним зв’язком і виснаженим резервом, ти не доїдеш і до кордону. Але… — він зробив крок назустріч, безцеремонно вторгаючись у мій особистий простір, — я не жорстокий тюремник, Ліреє. У нашому палаці є Дзеркальне озеро. Воно живиться прадавніми підземними джерелами. Це не твій безкрайній океан, але сили впізнають його.

— Портал? — спитала, буквально з повітря вихоплюючи нитку істини. — Невже немає ніякої можливості?

— Запас магії для переходів обмежений, ми користуємося ним тільки у крайніх випадках, все через химер… Не можна ризикувати і витрачати останні крапельки резерву.

Я промовчала, подумавши, що озеро то нині ідеальна картина мого життя: замкнена водойма, наче плавати і можна, але все не те…

— Добре, показуй свої ті води тихі, — пробубніла й випрямилась.

— О, не хвилюйся, озеро якраз коло кімнат володаря нашого Даерона.

Хижа посмішка, з якою Ілісар вимовив ці слова, аж ніяк мені не сподобалась…