Глава 7

Я блукала серед сірої димки, не знаючи куди податися. Здавалось, що туман повністю заполонив світ, а ті далекі відгомони чиїхось голосів — кривдники, що переслідують. Я повільно сходила з розуму, блукаючи у мареві, купаючись у власному страху. Може то зір після ритуалу зник і тепер доля моя тинятись сліпою?

Чого тільки я не надумала за це море часу, і коли темрява прийшла знову, їй щиро зраділа. Десь серед мороку небуття хотілось розчинитися.

Наступного разу, коли прокинулась, туман зник. Оглянулась, приходячи до тями. Кімната залита сонячним світлом, аж ніяк не схожа на Темну фортецю чи Аталіс і ніяк не на материн замок. То щось нове, незвичне, з білими, як мармур, стінами й атмосферою спокою. Я примружилась, намагаючись згадати що ж трапилось, не полишаючи надію, що ті примарні, як здавалося, події всього лиш сон. Картинки минулого з’являлися у думках й тілом пройшовся дрож: Аталіс оповитий вогнем, темний ритуал, хиже обличчя викрадачів й швидкий біг. Ще досі від того крику, сповненого болем, стигла кров в жилах.

Не зразу збагнула, що не сама. Ілісар сидів у кутку кімнати, вдягнений у свої витончені ельфійські одежі. Він читав древній манускрипт, наче перебував в якомусь трансі, підійняв очі.

— Нарешті ти прокинулась, — проказав він, відкладаючи читання, — Довго ти, Ліреє, серед туману блукала. Не кожен виживе…

Магія його стану зникла. Що гірше… Я не відчувала власних сил. Ні іскорки магії, лиш пронизливий біль у грудях, наче там знаходилась рана. І справді, заглянувши за сорочку, побачила, що все тіло у бинтах. У повітрі стояв їдкий запах бальзамів і мазей, а ще вирували крапельки життєвої енергії. Я чітко відчувала чужу магію, але тільки не свою. Спроба скористатися власними силами призвела до того, що скроні наче прострелило і я зігнулась навпіл.

— Що відбувається? — голос тремтів та й в горлі пересохло.

Ледь вичавила з себе ту фразу й тут же торкнулась шиї і поморщилась.

— Лікарі намагалися повернути твою здатність до розмови, — продовжив він, наблизившись. — Але повертати до сил тих, хто зустрівся з туманом, дуже важко.

Певно він все зрозумів з мого виразу обличчя, тому й налив у чашу напій й протягнув її.

— Ти в краю ельфів, — сказав й почав ходити туди-сюди, — Аталіс зруйновано, Темна фортеця вистояла, але древнє зло втекло.

Не встигла я ковтнути відвар з трав, як він пішов назад. Що він сказав? Лишенько, що ж коїться?

— Поки носій емескаліуму живий, Моліт повертатиметься, — продовжив Ілісар й зітхнув, — серед туману він би тебе не знайшов та й Моракс виявився не таким вже простим некромантом, — він помовчав, а потім важко зітхнув, і врешті промовив:

— Королева пішла військом на де Данрів.

Тиша здавалась покаранням. Я прохрипіла й закашлялась, тіло перестало слухатись й чаша впала на білосніжну підлогу. Ілісар важко зітхнув. Взявши іншу посудину, прийнявся мене напувати, як малу дитину. Серце калатало в грудях.

— Пішла військом? — вичавила я з себе, після цілющої дози ліків й закашлялась.

Здуріти в ту мить не важко, але чи не так я дурна з таким життям?

— Ректор Аталісу оголошений зрадником корони, його брат звинувачений в проведенні темних ритуалів, — говорив він спокійно, з тією манірністю легкої магічності, що притаманна ельфам і тільки їм. — Всі зрадники, що причетні до так званого «бунту» нині виловлюються по всьому світу. Темні часи настали раніше, аніж передбачали наші пророки.

«Зруйновано, — майоріло у думках. — Пішла військом… Студенти, забрані людські життя, де ж всі? Де Джаго?»

Ілісар скривився, певно знову відчув мої роздуми, але тут же повернув кам’яну маску спокою на обличчя.

— Де твій наречений-ректор нині невідомо, — пауза, мої руки стиснули його долоню, — востаннє я бачився з ним серед туману, коли ми шукали тебе. Студенти, ті що забажали продовжити навчання, нині облаштовуються в нашій академії, як і викладачі.

Наші погляди зустрілися.

— Ельфи у союзі з де Данрами, — продовжив він, як ні в чому не бувало, — я вірю, що ми побудуємо новий світ.

Голова йшла обертом… Це ж скільки я валялась у безпам’ятстві, що таке трапилося?

— Ілісаре, — хотіла спитати про нові обставини та з горла вирвався хрип.

Він поклав пальця мені на губи, зовсім забуваючи про здоровий глузд, заграючи з моїм станом. На мить я відчула себе маріонеткою старого майстра Лоро, який час від часу виступав у материному замку.

— Потім, — мовив тихо. — Сил тобі вистачить ненадовго. Видужуй та відпочивай. Попереду довга дорога до серця Туманної країни.

Маленька іскорка магії спалахнула, а темрява, що з’явилась після неї, зустріла холодними обіймами.