6.1

Спершу темрява набула людського силуету. Здавалося, частину сил у мене відібрали, й нині біля серця я відчувала пустоту. Горло здавлювала магія, а заклинання, що знерухомлювали, розвіювалися. Викрадачам я вже не потрібна. Свою чорну справу вони вже зробили. Стеля над нами тремтіла. Не знаю, скільки часу залишилося, перед тим, як вона не витримає.

— Повелителю, — прозвучали чоловічі голоси, а після них — здавлений хрип.

Темний силует легко розплавився з непотрібними й підібрав артефакт, заповнений силами. Ще зовсім нещодавно тіло вигиналося дугою, а від крику зірвався голос, а тепер… Тепер я зрозуміла, якщо не втечу, то про мене не потурбується ніхто. Я залишилась наодинці зі своїми проблемами, й це на краще. Не хотіла, щоб хтось постраждав. Аталіс оповитий вогнем. Енергія стихії розросталася. Академію зруйновано, і я не хотіла уявляти, скільки студентів постраждало через наміри ворогів дістатися до мене.

На мить в голові застрягла думка: здатися. Віддатися й хай забирають, що хочуть… Або все ж самій закінчити свої страждання.

Та нині я втікала, пробираючись крізь каміння. Бойові заклинання, на які йшли останні сили, аж ніяк не шкодили темному силуету. В якусь мить здалося, що та потвора намагається поговорити зі мною, але я не слухала.

— Стій, — пролунав подумки хриплий голос.

Глянувши назад, побачила, що він слідує за мною — пливе над землею, літає, наче птаха.

— Та що ти таке? — прошепотіла й стрибнула у портал.

Дурна затія, особливо, якщо вважати — не знала куди він веде. Відкривала його не я, але вибору не залишалося.

Двір Темної фортеці зустрів мене спокоєм, та тільки з різноколірного марива з’явилась тінь, здійнялась тривога. Снопи іскор доносилися до неба, роздавався людський ґвалт і скрипіли сотні охоронних заклинань. Я не затримувалась: у хаосі мчалась геть, знаючи, що Мораксові люди мене не врятують.

Русалка на хвості за собою принесла небезпеку, може й тому нас не люблять? Втім, я мчалася далі, оминаючи воїнів, що готувалися до поєдинку з чимось древнім та страшним.

Енергії, що окутували істоту, нашими не назвеш. Можливо, мої викрадачі викликали когось з минулого, визволили потвору з полону. Серце стискалося лиш при одній думці, що то один з тих, кого я бачила у жахах. Один із тих, кого називали проклятими, та чомусь скромна персона Ліреї Акви їм потрібна.

Хвилю небезпечного заклинання я відчула спиною: встигла ухилитися, впасти на землю. Стіни встояли, але ріка прожерливого вогнища з’явилася зовсім неподалік.

— Віддайте мені принцесу! — відлунням прозвучав голос істоти. — Інакше зрівняю ваш замок з землею!

Хах, а темрява нині набирає сил… Я бачила розлюченого Моракса, що стискав в руках посох. Вчитель за спиною некроманта готував сильне закляття, а воїни, замість того, щоб здатися, діставали зброю й готувалися до бою. Користуючись залишками сил, я дісталася до води, щоб приборкати вогнище. Якусь частину його змогла загасити за декілька митей.

— Може, тобі ще душу свою віддати, Моліте? — спитав Моракс і виступив вперед. — Може, хочеш ще світом керувати? Йди туди, звідки тебе витягли!

І все… Простір розірвався від магії, людського крику, болю.

— Тікай, Ліреє! — почула я від некроманта. — Краще сховайся десь, поки розбираюся з цією подобою мага!

Вирішила дослухатися й помчала за стіни через таємний прохід, який віднайшла раніше. Десь там лунали звуки бою, дзвону сталі й забраних життів, вкотре не бажала думати, скільки горя людям принесла.

От чому завжди так? Всі страждають через принцесу?

Туман зустрів мене як рідну. Обійняв коконом й заволік, ховаючи від світу. Може, заблукаю і згублюся, і всім буде добре? Зробивши декілька кроків, я не витримала і впала. Сил не залишилося, і світ заволікла темрява.