6.1

Спершу темрява набула людського силуета. Здавалось, частину сил у мене відібрали й нині біля серця я відчувала пустоту. Горло здавлювала магія, а заклинання, що знерухомлювали розвіювались. Викрадачам я вже не потрібна, свою чорну справу вони вже зробили, стеля над нами тремтіла, не знаю скільки часу залишилось, перед тим, як вона не витримає.

— Повелителю, — прозвучали чоловічі голоси, а після них здавлений хрип.

Темний силует легко розправився з не потрібними й підібрав артефакт заповнений силами. Ще зовсім нещодавно тіло вигиналось дугою, а від крику зірвався голос, а тепер… Тепер я зрозуміла, якщо не втечу, то про мене не потурбується ніхто. Я залишилась наодинці зі своїми проблемами й це на краще. Не хотіла, щоб хтось постраждав. Аталіс оповитий вогнем, енергія стихії розросталась. Академію зруйновано і я не хотіла уявляти скільки студентів постраждало через наміри ворогів дістатися до мене.

На мить в голові застрягла думка: здатися. Віддатися й хай забирають, що хочуть… Або все ж самій закінчити страждання свої.

Та нині я втікала, пробираючись крізь каміння. Бойові заклинання, на які йшли останні сили аж ніяк не шкодили темному силуету. В якусь мить здалося, що та потвора намагається поговорити зі мною, але я не слухала.

— Стій, — пролунав подумки хриплий голос.

Глянувши назад, побачила, що темний силует слідує за мною — пливе над землею, літає, наче птаха.

— Та що ти таке? — прошепотіла й стрибнула у портал.

Дурна затія, особливо, якщо вважати — не знала куди він веде. Відкривала його не я, але вибору не залишалось.

Двір Темної фортеці зустрів мене спокоєм, та тільки з різноколірного марива з’явилась тінь, здійнялась тривога. Снопи іскор доносились до неба, роздавався людський ґвалт і скрипіли сотні охоронних заклинань. Я не затримувалась: у хаосі мчалась геть, знаючи, що Мораксові люди мене не врятують.

Русалка на хвості за собою принесла небезпеку, може й тому нас не люблять? Втім я мчалась далі, оминаючи воїнів, що готувались до поєдинку з чимось древнім та страшним.

Енергії, що окутували істоту нашими не назвеш, можливо мої викрадачі викликали когось з минулого, визволили потвору з полону. Серце стискалось лиш при одній думці, що то один з тих, кого я бачила у жахах. Один з тих, кого називали проклятими і чомусь скромна персона Ліреї Акви їм потрібна.

Хвилю небезпечного заклинання я відчула спиною: встигла ухилитися, впасти на землю. Стіни встояли, але ріка прожерливого вогнища з’явилась зовсім неподалік.

— Віддайте мені принцесу! — відлунням прозвучав голос істоти. — Інакше зрівняю ваш замок з землею!

Хах, а темрява нині набирає сил… Я бачила розлюченого Моракса, що стискав в руках посох. Його вчитель за спиною некроманта готував сильне закляття, а воїни, замість того, щоб здатися, діставали зброю й готувалися до бою. Користуючись залишками сил, я дісталась до води, щоб приборкати вогнище. Якусь частину його змогла загасити за декілька митей.

— Може тобі ще душу свою віддати, Моліте? — спитав Моракс й виступив вперед. — Може хочеш ще світом керувати? Йди туди, звідки тебе витягли!

І все… Простір розірвався від магії, людського крику, болю.

— Тікай, Ліреє! — почула я від некроманта. — Краще сховайся десь, поки розбираюсь з цією подобою мага!

Вирішила дослухатись й помчала за стіни через таємний прохід, який віднайшла раніше. Десь там лунали звуки бою, дзвону сталі й забраних життів, вкотре не бажала думати скільки горя людям принесла.

От чому завжди так? Всі страждають через принцесу?

Туман зустрів мене як рідну. Обійняв коконом й заволік, ховаючи від світу. Може заблукаю і згублюся і всім буде добре? Зробивши декілька кроків, я не витримала і впала. Сил не залишилось і світ заволікла темрява.