Глава 6

Магічний викид, що накрив академію, зруйнував частину академії досі вирував над нашими головами. Яскраво-синій стовп сягав неба, торкаючись хмар. Студенти гомоніли, викладачі супроводжували їж до безпечного місця. У повітрі змішалися паніка, страх і пил. Замок не встояв, як і кудись поділась його душа. Я більше не відчував зв’язку між нами, захисний купол спав.

— Відкривайте портали до Темної фортеці, — пробубнів я до своєї замісниці, — прямісінько у двір. Переходимо на другий рубіж.

Я не збирався падати на коліна до правителів, якщо Аталіс зруйновано, не дам і дістатися до своїх студентів. Тим паче темні мантії найманців кажуть самі за себе — не кожна людина зможе оплатити їх послуги. Пробираючись крізь натовп, я вже здогадувався від якої корони руки виросли.

Ельф вдарив посохом супротивника й той завалився на землю. Батько ж махав мечем, каплі крові обагряли стіни, що вціліли. Тут в коридорі ставало гаряче. Я підкріпив закляття захисного купола, щоб стеля ненароком не впала нам на голови.

Аталіс горів, Аталіс тремтів, і я, його ректор, розриваюсь на всі сторони.

— Де Лірея? — спитав в Каявена, запускаючи стовп іскорок у чергового противника.

Скільки їх тут? Все лізуть й лізуть, наче мурахи до цукру.

— Втекла гасити пожежу, — проскрипів мій батько й замахнувся мечем, — почула вогонь й чкурнула так швидко, що не встиг опам’ятатись.

Я вилаявся. Ілісар вказав у сторону променя й побіг. Щось він буркотів на своїй ельфійській, не розбереш. Ближче до розвалин, я відчував, як повітря стає теплішим. Магія бурлила й неприємними відчуттями віддавалась по тілу, наче я стояв перед чимось страшним… Монстром, що забере життя помахом однієї руки. Мене знудило.

— Що? Онуки будуть скоро? — хриплий сміх Каявена різанув вуха. — Займайся своєю академією, сину, не лізь туди, де не витримаєш.

Ельф вже заліз на розвалини, користуючись надбаннями свого народу: він наче плив у повітрі. Я зціпив зуби й привів себе до тями, але на плече опустилась важка рука Каявена.

— Відступи, — проказав він, — далі полізеш — згинеш. Перед частинками магії емескаліуму ти безсильний.

— А він? — рука затремтіла, вказуючи на Ілісара, що далі й далі впевнено наближався до епіцентру подій.

Картинка пам’яті підказувала: там за давніх часів, у цій галереї проходів, знаходились дивні знаки, що не піддавались ніякій магії. Зрештою та частина замку була закрита для студентів і її охороняла душа замку.

По щоці потекло щось тепле, і витерши її, побачив червоні сліди.

— В тебе кровлять очі, сину, — проскрипів Каявен й закинув щось собі в рота й прожував, — я тебе попередив.

Й з нелюдською швидкістю він ринувся вперед, наздоганяючи ельфа. Декілька кроків мені далися важко, магія не пускала, наче перед мною хтось намалював бар’єр. Земля під ногами затремтіла, зі стін, які ще досі залишались цілими, посипалась пилюка. Я задихався. Я не міг щось вдіяти серед цього хаосу. З важким серцем повертався назад й старався не думати про наслідки: якщо хтось дістався до душі замку, значить й жити мені залишилось недовго. У останні наші розмови з прожерливою сутністю мені вдалося виторгувати лікування від проклять. А тепер… Тепер я відчував себе безсильним.

— Пробач, Ліреє, я не зміг, — прошепотів, вдивляючись в синій стовп енергії. — Йди до свого ельфика й живіть собі щасливо.

Слова застрягли в горлі, адже ледь чи не вперше в житті я, архімаг, ректор академії, і як називає мене Лірея — Будяк, виявився безсильним. Перестали існувати гучні обіцянки, пафосні клятви, я не мав більше сил, щоб їх дотримуватися.

— Виживи, — прошепотів, відступаючи. — Просто… Виживи.

Навіть не обернувся, коли над головою роздався лункий гуркіт.

— Виживи, — повторював про себе, наче заклинання.