5.2

Я зрозуміла, що іноді треба ігнорувати бажання допомагати. Зрозуміла рівно тоді, коли з тіні вийшов чоловік у темному балахоні. Дрож пройняв тіло, а десь у районі нижніх ребер я відчула незрозумілу пульсацію.

Аталіс охоплений вогнем. Паніка навкруги… Студенти вибігали зі своїх спалень, їх сполохані голоси чулися прекрасно на тій алеї, де нині стояла я. Вкопана у землю, заворожена незвичною… Істотою? Всього лиш за декілька митей, до мене врешті дійшло: він пов’язав мене нитками заклинання знерухомлення. Та ще не звичного, а спеціального — синій кристал в темних руках незнайомця віддавав енергією моря.

«Що? Який смертний може користуватися артефактами моєї родини? Та де таке хто бачив, щоб на члена королівської родини застосовували творіння рідної стихії?».

Жах певно відобразився на моєму обличчі. Я усвідомила, що навіть кричати не можу. Все тіло паралізувало. Тваринний страх окутав коконом з якого не вибратися. Я не бачила, що коїться по сторонах, лиш те, як чоловік в темному наблизився, схопив за ноги й поніс у невідомому напрямку. Так ще слуги в материному замку килими носили. Згодом перед очима вирувала темнота, а слух відрізало.

Пустота. Чорнильна пітьма.

Може це люди відчувають перед смертю? Все корила себе: «Ліреє, як ти могла так попастися? Невже у твоїй голові ні капельки розуму немає? Все випарувалось, мов та вода на камені?».

Стало жарко. Мене кинули на щось тверде, як мішок з овочами, з легень вибило дух. З часом почались з’являтись відчуття: я чула шум голосів. Десь поруч палала небезпека — прожерливий вогонь все більше захоплював територію, розповзаючись по Аталісу. Тоді чому той кажан морський не втікає з академії? Чому я не відчуваю запаху диму? Відповідь прийшла одночасно з осягненням: тут працює маг повітря. А ще збагнула, що не можу дотягнутися до власних сил. Магія не відзивається. Мене стриножили наче неслухняну тварину.

— Замовник… — пролунав поруч хриплуватий голос.

— Чхати я хотів на твого замовника! — рявкнув хтось. — Для мене своя істина існує. Принцеса моя по праву здобичі та роботи. Все одно не жити їй.

Серце глухо вдарилось об ребра. Я заплющила очі, намагаючись дотягнутись хоч до крапельки сили — марно. Порожньо. Ніби сил моїх взагалі не існувало, наче я звична смертна без дару стихії.

— Тоді поспішай, — тихіше додав інший. — Вогонь скоро дійде сюди. Так і в’ється навколо захисних чар, ще трішки й купол лопне, як і зруйнується це місце.

— Аталіс для того й будувався, щоб виконати свою місію й зникнути… Перший магістр пітьми каменю на камені тут не залишить.

Якщо можна ще більше отетеріти, то я змогла це зробити. Втоплена у безпомічності, плавала серед тих хвиль, наче серед рідного моря. Отут трішки й рибки відчаю пропливуть… Невже взагалі ніякого виходу немає? Невже я його не знайду? І чим тільки думала, коли кинулась стрімко допомагати гасити пожежу?

То була пастка.

Підступна, груба й проклята. Можливо сьогодні я перестану існувати? І тоді світу стане краще? Матір зрадіє, підмінниця матиме право на моє життя, а я… Де опинюся я? Чи шукатиме мене Джаго? Чи згадає Моракс у своїй Темній фортеці, тримаючи в руках свою улюблену троянду? А чи Оріс поливатиме малину і буде згадувати за мене?

Мені здалось, що все життя пролетіло повз… Від обличчя матінки, від плавання разом з батьком, перших дитячих пустощів, аж дотепер. І яким те життя не видалось, хотілось його жити. Та хай ще на мою голову десяток королев знайдеться з підмінницями разом, хай по всьому світу ростуть будяки й Джаго падає в них. Я хочу жити. Хочу дихати… Чужі пальці грубо стиснули моє підборіддя, змушуючи підняти голову. Я вп’ялася поглядом у темряву під каптуром — нічого. Суцільне чорнильне полотно, зіткане зі страху й болі.

— Принцесо… — прошепотів він майже ласкаво. — Час прийшов, принцесо. Побачимо, як ви справитеся з глибинами моря.

Й більше нічого не кажучи, він притиснув синій артефакт до грудної клітини, до того місця, де знаходилось моє серце.

Мені здалось, що мій крик пересилив всі заклинання, адже стало так нестерпно і я заволала. Можливо в мене більше не буде голосу.

Ніколи.