4.1

— Мене не хвилює, хто її захищає, — прохрипіла я, стримуючи останні капельки злості, — важливий тільки результат — голова підмінниці.

Я піднялась з трону й важко зітхнула, приборкуючи те море, що бушувало глибоко в душі. Яка іронія: отримати у спадок магію води, а потім стати дружиною Ейри Акви.

— А чи впевнені ви? — пробелькотів радник. — Можливо та, що ходить поміж нас — чужинка, а справжня Лірея тиняється в Аталісі.

«Мерзений хробак», — пронеслось у думках. І розум затьмарив новий спалах злоби.

Я прикрила очі й знову опустилась на трон, взявшись за голову.

— Якщо я сказала: справжня Лія біля мене, значить так і є, — пробубніла, масуючи скроні. — Скільки разів ще треба повторити, щоб ти нарешті собі це затямив, раднику?

Він просто вклонився. Мовчки пройшов до дверей, але я окликнула його.

— Не вдавай, наче не просиш азаріотів тягнути з виконанням контракту, — проказала тихо, змушуючи чоловіка завмерти.

Мені здавалось: він знову перетвориться на статую. Застигне каменем, впаде в особливий стан, який лікарі називають летаргією. Тільки цього разу прямо посеред моєї тронної зали, а не Ейри.

— Ти перешкоджаєш моїм планам, — продовжила, інстинктивно торкнувшись живота.

Я відчувала те життя, що виношую. Відчувала, як жевріє нитка нашого зв’язку… Ця дитина повинна принести мені нову владу й сили, якщо вірити тому незнайомцю в темному балахоні, що по зірках вгадує долі людські. Морін ніяк не зреагував, на його обличчі холодна байдужість. Ні… Він не стане падати в ноги, просити помилування. Радник чоловік такий… За життя не тримається, або вміло робить вигляд, що йому байдуже на свою долю.

— З цієї хвилини ти небажаний гість у моєму замку, Моріане, — проказала я і підвелась.

Двері скрипнули й фігура в темному балахоні ввійшла до зали. Ніхто не бачив його обличчя окрім мене, ніхто не знає таємничого незнайомця справжнім. Нікому й не зрозуміти хто справжній батько моєї дитини.

— Альріон нині має всі повноваження, — продовжила й ступила по сходинках по червоно-золотій доріжці. — І його слово тепер має силу. Вартові!

Морін не опирався, навіть витупив на зустріч воїнам, що тут же наставили на нього зброю. Забреніли окови з антимагічного сплаву. Відкривались ті повільно.

— Ваша Величносте, — проказав Морін й хмикнув, — а знаєте, що найбільше мене смішить? У вас час від часу з’являються фіолетові прядки у волоссі, у справжньої Ліреї Акви вони тепер на постійній основі, а у вашої Лії — ні.

Регіт колишнього радника приглушив звук магії: чоловік рвучко використав декілька заклять: воїни впали без духу. У сторону Альріона полетіли різноманітні іскри, але він блискавкою опинився поруч, використовуючи захисну магію. Морін же зник у порталі, але наостанок Альріон метнув в нього кинджал.

— Королево, ти в порядку? — оксамитовий голос, спокійний, мав на меті заколисати, але всередині мене розтікалась тривога.

Що, якщо старий хробак правий? І справжня підмінниця у мене під носом? Та ні… Той старець-маг правду проказав, в те, що перетворилась моя донька після викрадення, то підміна. Я прикрила очі, збираючись з думками. Цей день виснажив мене, випив до дна.

— Моя зброя особливо зачаровано — його доб’є, не варто перейматись, що Морін зайве комусь повідомить, — продовжив чоловік стиснувши мою долоню. — Все йде по плану.

— Та здався він мені, — мовила я роздратовано й відступила, руки тремтіли, стояти на одному місці не могла. — Клятва крові його не полишить, як й вбила інших.

— Та магія не ідеальна… Закляття можна обернути проти власника й залишитись живим.

Мене дратував його спокій. Дратувала бездіяльність… От лежать собі незграбні вартові, заливають все кров’ю, а це елітний королівський загін! Від специфічного запаху мене починало нудити.

— Хочу голову підмінниці! — проревіла, виходячи до одного з таємних проходів прямісінько у свої кімнати. — Накажи тут прибратися! Й покінчи врешті з тим прокляттям під назвою Лірея! Докажи який ти чоловік!

Тієї напрочуд зоряної ночі я не могла заснути й час плавно тягнувся до світанку. Все внутрішнє море не давало спокою, а ще кожного разу, коли закривала очі, у думках з’являвся Морін. Та хижа посмішка…

«У тебе є фіолетові прядки, у нареченої ректора теж, а у Лії — ні!»

І в ту коротку мить мені здалось: щось роблю не так. Але все перервав стук у двері. Альріон ввійшов, не спитавши дозволу.

— Сьогодні. Все вирішиться сьогодні, — сказав він, скинувши плаща й примостився поруч на ліжку. — Моя королева задоволена? Мої люди діють вже.