3.1

— Не всі ельфи можуть по світу людей бродити, — проказав Ілісар, склавши руки за спиною.

Я помітила, що він дуже любить цей жест, а ще — дипломат фігура загадки ще та. Він навідріз відмовився покидати мою скромну персону, його навіть не спинили заборони Джаго. Будяк же ледь тримався в собі. Клятву крові він вважав дурістю, дістав своїм риком Моракса й отримав по обличчю.

Може й тому ректор помчався у невідомому напрямку покинувши нас на Цезаріуса? Поки не скажу. Дух вів нас у викладацький корпус, де для ельфа знайшлась кімната. Як виявилось: на нас там чекали. Оріс стояв у коридорі з відваром трав й запискою.

— Ліреє, — промовив старий травник, — ось, візьми, сили свої побережи. Ось ще попросили тобі вручити.

Записка належала Ейріану. Принаймні я відчула рідну магію, свіжу, як морський бриз. З солоним присмаком й далекими спогадами про співи сирен. Букви з’явились на пергаменті, варто тільки торкнутися його.

«Мені довелося відлучити Кайлу від нашої скарбниці. Заборонити їй наближатися до джерел, а ще я її прокляв, — писав брат. Я не вірила в його слова. — Ми посперечались. Думаю, варто й ту дитину, що вона носить перевірити чи має вона хоч щось наше… Від роду Акви. Війна поки мовчазна. Не потикайся до вод, тебе розшукують блазні королеви, їх виловити не можу. Артефакти слухаються моїх наказів, але тільки з часом, наче їх хтось схвалює. Батько живий. За нього не хвилюйся. То все, що можу тобі сповістити».

Послання спалахнуло в моїх руках й осипалось попелом за лічені миті, не встигла я сенс написаного осмислити. Але вже тоді, коли до мене дійшло, запитань стало більше, аніж зрозумілих фактів.

«В сенсі не потикайся до води? — подумала, вивчаючи реакцію Ілісара. — Блазні королеви схоплять тебе там? Що в кракена коїться?»

Я вирішила застосувати магію зв’язку вночі. Вирішила знайти час, щоб ніхто не турбував й нормально поговорити з Ейріаном. Проґавити настільки сильне закляття рідної стихії він не зможе, воно спокою йому не дасть.

— Ти будеш ночувати у моїх кімнатах, Ліреє, — промовив Оріс й торкнувся мого плеча. — Ти пий відвар, дитино, він з водоростей, а то зовсім блідою стала, невже Моракс заморив русалку голодом?

Й обережно професор став відводити мене від Ілісара, навіть словом з ним не обмовившись. Ельф прослідував за нами й лиш тоді колишній нагородив його колючим поглядом.

— Такому поважному гостю потрібно відпочити, — повідомив Оріс й виступив вперед.

— Я пообіцяв Її Величності захищати принцесу, — хижо всміхнувся дипломат, згадавши свою витівку, що ледь Кайлу не довела до істерики, — а ще мій володар чекає на зустріч з нею. Цілою та неушкодженою.

— Вже не знаю нащо вона загадковому ельфійському королю, — травник звузив очі й стиснув мою руку. — Але сьогодні їй нічого не загрожує. Аталіс не місце для усіляких інтриг, а ти, посланцю, відпочивай, будь добрим гостем.

Ілісар не хотів відступати, але щось у погляді Оріса змусило його кивнути та зупинитися. Я ще довго відчувала його задумливий погляд, аж поки ми не опинилися на вулиці.

— Ну й довго тебе мій онук й ця помилка лісових істот дістають?

— Ну… Є таке, — пробубніла я, відчуваючи, як щоки маковіють. — Виявляється Джаго уклав угоду з батьком про наше весілля.

Оріс пирхнув.

— І як завжди вельмишановний ректор згадав про це в самий «зручний» момент?

Я кивнула, підставляючи обличчя легкому вітерцю. Так пахло осінню й скошеною травою, що аж хотілося лягти на одній з галявин діда Оріса й дивитися у нічне небо. Вічну, безтурботну вись, що спостерігає за всіма. Ех…

— А ви? Знали?

— Здогадувався, — сухо відповів. — Але те, що мій бовдур видав з рабським клеймом… Що ж, мені за це соромно. Здібності до поневолення він втратив…

Я зупинилась прямісінько біля дверей дідової хижини, немов вкопана.

— Ліреє, не можна гратися з сильними стихійниками в такі ігри, в які з тобою Джаго грався, — видав Оріс, озираючись, — вода, як показують предвісники, нині найнестабільніша стихія, куди тому вітру чи вогню братися… Він навіть не уявляє які то могли бути наслідки.

Мене насторожило, як травник вдивлявся в напівтемряву. Він навіть закляття світла прибрав.

— Я вже додав на табличці, що він не тільки хтивий Будяк, а й пустоголовий, — сказав він, плеснувши в долоні. — Ага, спіймалось…

І його долоні різко засяяли рожевим кольором. Я тільки відкрила рота від здивування.

— Зараз я тобі покажу, як розмови підслуховувати, капость ти мілка…