Глава 2

Я стояла на стіні фортеці, вдивляючись в непроглядну пелену з туману. Ілісар з Кайлою не домовився. Ельф натякнув, що його цікавить лиш Моракс, а королівства людей то справа така… За них окрема розмова й поле гри. Но всі пропозиції королеви зв’язатися з міфічним правителем ельфів, посланець відповідав неоднозначно: він і не погоджувався, і не відмовляв. Все посилався на те, що у землях людей його співбрату небезпечно. Чому саме? Причин не називав. Лякав лиш наслідками… У мене склалось враження — він має нас за навіжених або щось приховує. Який лорд чи леді при здоровому глузді захоче погрожувати ельфу чи напасти на нього? Це ж дорівнює згубити себе на рівному місці, а ще я хотіла глянути на звитяжців, які ринуться в бій з невідомим супротивником…

Досі пам’ятаю, як скривилась Її Величність від шпильки за моє життя, і як старалась вона триматись гідно, бо ті умови, які пропонував ельфійський посланець виглядали для неї не вигідними. Ілісар, бачте, не погодився танцювати під її сопілку, а Кайла не звикла отримувати відмов. Думаю, вона вже у всьому знайшла причини, звинуватила «прокляту підмінницю», що задурманила розум прекрасної і довговічної істоти.

Я важко зітхнула. У темряві ночі палали вогники світильників на стінах. В лице подув осінній вітерець, граючись з косами. Поодинокі фіолетові прядки видали ледь помітне сяйво й зміни. Бажання стати іншою, зовсім не схожою на свого двійника ростками проростало в серці, запалюючи вогник нових звершень.

— Для вас, принцесо, нині гуляти на самоті небезпечно, — пролунав голос ельфа.

Тихий й вкрадливий. Спіймала себе на зрадницькому спостереженні, що не почула його кроків, настільки поринула в роздуми. Сироти виступили на шкірі, коли Ілісар наблизився. Вишуканий чоловік пахнув травами з далеких туманних країв.

— Вельмишановний Моркас піймав у своїх володіннях одного азаріота, — промовив він тихо. — Помітити вас на стіні легко, як й перейти до моря, наблизитись й пустити особливу стрілу… Як же люди люблять: сплав металів, замовлений, й ще для надійності просочений отрутами, щоб вразити наповал жертву.

Я повільно обернулась до нього, намагаючись не виказати ані тривоги, ані цікавості. Ілісар зупинився на відстані витягнутої руки. Його світлі очі, неприродно ясні навіть у пітьмі, пильно вдивлялися в мене, вловлюючи кожний рух. Цікаво, то в кожного ельфа такі незвичні очі чи тільки у нього?

— Знаєте, Ваша Високосте, — почав він, вимовляючи так, щоб почула його тільки я.

— Не називайте мене так, Ілісаре, — прошипіла, відвертаючись. — Яка я вам високість? Мати готова живцем вдавити, батько зник, його ж престол зайняв старший брат. Я остання у черзі на морський трон і нічого не вирішую.

— Але найсильніша зі всіх дітей Ейри Акви, — продовжив він сухо. — І та, котрій перепало на долі більше випробувань, аніж іншим.

Його легкий, величний настрій як водою забрало й вітром змело. Ілісар прочистив горло, склав руки за спиною, певно бажаючи показати свою владу у даній ситуації. Що ж… Він мав на то все право. Його знання давали йому владу. Всього один компонент, якого бракувало особисто мені… Я, як черепашка, викинута у вільне плавання, до того ж сліпа.

— Навіть не можу уявити хто попрацював з королевою настільки тонко й філігранно. Так майстерно задурити мозок не кожен може, — продовжив він, опинившись поруч.

Разом ми спостерігали на переливи туману, що потопав у нічній пітьмі. Спалахи магії — маленькі іскорки робили пелену видимою.

— Зі всіх, чиї імена знаю, ніхто такої роботи не проробив би. Взростити таку ненависть, змусити закрити очі на очевидні речі, прямі докази… Хтось у королівствах людей скаче невідомою темною конячкою.

Я нервово хмикнула й потупила погляд. Відчула, як захисне закляття співбесідника доповнило моє. Можливо від стріли тепер вже врятує. Всім відомо, що в захисті краще поєднувати комбінацію стихій для кращого результату.

— Нащо вам то все? — глянула на нього, бажаючи помітити у кам’яному обличчі хоч щось.

Він нагадував цим Джаго. Лорд Будяк той ще любитель запудрити мозок, а потім зробити все, як вигідно йому.

— Мій народ втрачає життя й сходить з розуму від химери, — прямо проказав він, торкнувшись моєї долоні.

Ілісар важко зітхнув й зрештою на його обличчі проступив сірий смуток. Здавалось, що він зараз навіть заплаче. Так й сталось: ельф відвернувся, щоб витерти сльозу.

— Я втратив сестру. Вона зійшла з розуму, бо якась невідома істота наказувала їй піти у гори. Ще з десяток слуг у замку короля зникли безслідно, а студенти магічної академії зненацька почали хворіти. Як колишнього ректора мене та ситуація непокоїть. Серед ельфів не залишилось магів води, як і серед людей немає когось з моїми здібностями левітації. Зовсім.

Стривайте… Ректор? Вони змовились? Чому у моєму житті останнім часом з’являються очільники магічних академій. А… Джаго? Він не любить ельфійського дипломата тільки тому, бо він його колега? Як то все зрозуміти?

— Я не очікувала, що ви пов’язані з академіями, — пробубніла, склавши руки на грудях.

— Був. Десять років тому очолював. Його Величність вирішив, що то буде прекрасна ідея… Кращого друга послати до юних адептів, — посмурнів він, наче згадував щось неприємне.

Ілісар ступив декілька кроків в сторону, пройшовся туди-сюди, наче збирався з думки. Я ж намагалась переосмислити сказане: химери, зникнення ельфів.