Глава 1

— Його Величність, правитель ельфійського народу готовий надати прихисток для Ліреї Акви де Ран, — промовив Ілісар, натягнувши посмішку.

Звісно нахабність і самовпевненість посланця древнього народу лякала. Вона била невидимим молотом по голові, немов мала намір змусити людину погодитися. Я стояла напроти витонченої, загадкової істоти, засмучена й задумана. Десь зі сторони заскреготів зубами лорд Будяк, стиснув руки в кулаки, а Моракс, як завжди, підійнявся з крісла й поклав руку на плече своєму брату. Маленька гостьова зала знову наповнилась міріадами золотистих іскорок. Джаго не подобалось його положення: клейма нині немає та й магія морської відьми вже не працює. Єдине, що нас пов’язувало — щемливе відчуття в грудях, яке я називаю дурницею, неправильним коханням, моя на Будяка злість і те, що мене називають його нареченою. Я досі не повернулась до академії, досі не доєдналась до пошуків батька, а засіла у замку Моракса, слухаючи казкового ельфа.

Ілісар, своєю ж чергою, розповів мені про їх туманний світ за завісою, що відділяла ельфів та землі людей. Там приховувалась незвичної краси природа, сильні джерела магії, нескорені скелі зі скарбами драконів, і багато чого прекрасного. Хитрий оповідач усіляко заманював мене до свого світу та причину істинного візиту мені не розповідав. Лиш закривався з Мораксом у спеціальній кімнаті для перемовин: там підслухати неможливо. Судячи з того, які еманації магії створювались за час їх розмов, вони ще використовували артефакти. Певно, магічна проєкція того самого загадкового правителя ельфів, з’являлась у Темній фортеці.

Некромант після тих бесід був напрочуд задумливий й похмурий, навіть на слуг міг накричати, а ще ледь стримався, щоб не використати закляття тортур на Джаго.

Ректор Аталісу мужався. Не знаю які він еліксири в Оріса просив, як він ладнався зі всією купою справ, що нині на нього звалилась, але кожного дня… Кожного дня зранку і ввечері чоловік приходив до Темної фортеці. Боюсь уявити яких запасів магії йому вартувало користування телепортами. А ще він завжди приносив з собою якогось гостинця: то квітку з саду діда Данра, то смаколик від Брунгільди. Будяк усіляко намагався мене розташувати до себе.

Та на його шляху нині стояла велетенська перешкода. Й Джаго стримувався, щоб не спалити Ілісара заживо, я то відчувала. Ельф то прекрасно знав. Знав і цілував мою долоню, змінював інтонації голосу у розмовах, додавав зайвої й терпкої ніжності. Маніпулював.

Не знаю чим саме насолив Ілісару вельмишановний лорд ректор, але ельф його незлюбив з першої зустрічі. Я ж користувалась своїм становищем, намагаючись дати Будяку урок — взаємні почуття потрібно заслужити. І аж ніяк такі речі не робляться примусом та магією з використанням рабського клейма. Він же сам був в такій ролі? Чи прикидався? Джаго не зрозумієш. І я заборонила йому називати себе нареченою, може й наказ скасувався після зникнення мітки, але папери… Я точно знаю, що Ейра вже підписав якийсь договір з де Данром. Іноді мені здається, що батько понад усе прагнув мене вберегти від чогось і довгими ночами, коли туман розповзався по світу, ледь чи не стукав у вікно, прийшла думка: то він підлаштував перетворення радника у статую.

Така собі божевільна ідея в яку вірити не хочеться, але вона має хоч і маленький, але сенс.

— Я впевнено завіряю: ваш магічний потенціал значно більший, ніж у звичайної людини, Аталіс вам не допоможе розкрити його.

На диво Джаго не кинувся на витонченого ельфа з кулаками, лиш мовчки кивнув, наче прийняв невидимі правила двобою.

— Зате в Аталісі не вивчають магію, що базується на людських жертвах, — тихо проказав ректор, наближаючись. — Вельмишановний Ілісаре, посланцю народу ельфів, якого ми вважали міфічним, Лірея ще досі залишається моєю студенткою й за магічними правилами, навчатись деінде вона не може, аж поки я не звільню її від цього обов’язку.

— Ах, ваш кровожерливий дух академії, — всміхнувся Ілісар й заклав руки за спину, — і як ви справляєтесь?

— Маєте на увазі, творіння ельфів, що вийшло з-під контролю й переповзло на землі людей? — Будяк хитро всміхнувся, заклавши руку за спину. — Ну, принаймні душі замку краще тут, аніж у ваших землях.

Вони стояли напроти одне одного, й здається, забули про моє існування на якусь мить. Я ж обережно підібрала рожеву тканину сукні й помаленьку відійшла до Моракса.

— Ну так-так, лиш безумці погодяться на прокляття ректорства, лиш щоб контролювати наш витвір й користуватися його могутністю, — випнув груди Ілісар.

— Немов павичі зчепилися, — пробубнів Моракс й прочистив горло. — Скоро доведеться приймати ставки на їх бій, бачиш, розбагатіємо з тобою й викупимо оту закинуту оранжерею неподалік мого замку.

 Я мимоволі глянула на чоловіків, що продовжували мірятись знаннями, маленькими шпильками-словами й насупилась. Ілісар майже одного зросту з де Данром, але програвав йому у фізичній формі. Він виглядав меншим у порівнянні з архімагом. Ілісар брав своєю ельфійською красою, незвичністю… Чого тільки вартували його фігурні ґудзики на дублеті з тонкими лініями, немов павутинка, персні на руках з різноколірними каменями, яких навіть Моракс раніше не зустрічав. Чого там… Поряд з ректором Аталісу ельф видавався міфічним володарем світу, а Джаго — його підопічним, грубим воїном.

— І чому ельфи зійшли з небес свого туману? — спитала тихо, зустрівшись з поглядом некроманта. — Відкриєш нарешті таємницю?