ШТОРИ

Директором школи-восьмирічки був ветеран війни. Він був надто шановною людиною в містечку. І не дарма – воював з фашистами, був поранений, повернувся додому героєм з численними нагородами. Звали його Валерієм Івановичем. На роботу він їздив на старенькій «Волзі», яку ставив у шкільному дворі під липами. Біля машини любили гратися хлопчики. Кожної перерви там юрмилися і великі, і малі, тому Валерій Іванович часто поглядав з вікна директорського кабінету, чи не пошкодять там чогось.

Директор був високого зросту, кремезної статури. Через поранення в ногу, ходив весь час з ціпочком, який слугував йому третьою ногою. На великій перерві він виносив на подвір’я стільчик, сідав на нього і дивився на школярів. Особливу його увагу привертали підлітки, які починали палити. Він видивлявся хто з учнів ховався по закутках двору, щоб затягтись по черзі однією цигаркою, а потім посилав до них малечу з наказом підійти до нього. Палії, розуміючи що попались, огинаючись підходили до директора. Запах тютюну від Валерія Івановича приховати не вдавалося, тому вони ризикували отримати ціпком по м’якому місцю.

Валерій Іванович любив дітей, жартував з ними. І діти відповідали йому тим же. Його слова запам’ятовували, а потім директорські жарти переказували один одному і реготали.

Окрім обов’язків директора, Валерій Іванович ще мав учительські обов’язки. Він вів уроки історії. В класі він завжди сидів за вчительським столом, відставивши поранену ногу і поклавши поряд ціпок. Після переклички по журналу, Валерій Іванович спочатку проводив виховну роботу. Всіх, хто встиг нашкодити, він піднімав із-за парти і сварив. Новий матеріал, як правило, діти засвоювали, читаючи параграфи у підручнику. Валерій Іванович не дуже любив розповідати історію, а особливо про війну, яка хоча і закінчилась тридцять років тому, але була дуже живою і болючою в пам’яті. Розповідати правду про жорстоке кровопролиття він не хотів, беріг дитячі душі від жорстокості. Найцікавіше починалось на уроці тоді, коли директор починав опитувати школярів – хто як зрозумів прочитане. Він з живим інтересом слідкував за ходом думок дітей, міг підтрунювати над недоречними відповідями, але досить по доброму.

Валерій Іванович, як і мало бути, був комуністом. Його бойове минуле сприяло тому, що він був обраний до різних партійних комітетів в районі. Дуже часто його викликали на всілякі засідання, тому на уроки історії він не встигав. Йому доводилося телефонувати в школу, аби хтось з учителів пішов за нього на заміну. Це, звичайно, викликало незадоволення у колег, які замість того, щоб відпочити або пописати конспекти, мали йти у клас. Лише одна молода вчителька з радістю використовувала можливість провести додатковий урок.

Два роки тому Дарина Петрівна з’явилась в кабінеті Валерія Івановича з направленням з райвно на посаду вчителя математики і фізики. Три роки тому вона закінчила педагогічний інститут, попрацювала в сільській школі району, а потім вийшла заміж і переїхала жити до чоловіка в містечко. Валерій Іванович прийняв її документи, познайомив з учительським колективом і представив учням сьомого класу, у яких Дарина Петрівна мала бути класним керівником.

Як новенька, математичка стояла на найнижчому щаблі ієрархії в педагогічному колективі, безумовним лідером якого був Валерій Іванович. Правою рукою директора була завуч Надія Сергіївна, яка прикриваючись авторитетом шефа, мала чималу владу над колегами. Від завуча залежав такий вагомий для вчителів документ як розклад уроків. Звісно добре, коли ти маєш в день три чи чотири уроки підряд – провів і вільний. А от коли зранку треба провести перший урок, а потім аж четвертий, п’ятий і шостий, то день проходить не так продуктивно. Надія Сергіївна не могла задовольнити всіх колег гарним розкладом, тому новенькій вчительці попадало найбільше «вікон». Як на замовлення, саме в ці вікна траплялись заміни директорських уроків історії.

Коли Дарина Петрівна заходила в клас з словами: «Історії не буде, діставайте підручники з математики», у дітей виривалось тяжке зітхання. Але вчителька не зважала, бо знання учнів були настільки слабкими, що успіх на екзаменах був примарним. Вона завзято боролась за знання своїх вихованців і на своїх уроках, і на директорських, і після уроків, залишаючи на додаткові заняття відстаючих. Дарина Петрівна, донька простої колгоспниці, знала яка важка праця в полі, тому вважала своїм обов’язком давати якісні знання дітям хліборобів. Їх батьки після роботи в колгоспі і у власному господарстві, навряд чи увечері перевіряли б виконання домашніх завдань дітьми.

Так минуло два роки. На випускних екзаменах з математики її клас показав чудові результати. На святі останнього дзвоника директор вручив випускникам атестати про неповну середню освіту. За шеренгою школярів стояли батьки, радіючи за своїх дітей. У шкільному дворі було зелено, розливалися солодкі запахи від квітів на клумбах і від букетів в руках дітей. Як завжди, шановний директор школи, ветеран війни проголошував промову, давав напутнє слово, закликав служити Радянській Вітчизні. Потім ведуча свята, завуч Надія Сергіївна, оголосила про його закінчення словами: «А зараз, дорогі діти, ви можете виразити подяку своїм вчителям і подарувати їм квіти». Стрункі ряди шеренг зрушились і учні, натикаючись один на одного, понесли букети улюбленим учителям. Та коли шкільний двір спустів від галасливої дітвори, оголилась конфузна ситуація. Дарина Петрівна стояла просто завалена квітами, які вона навіть не могла втримати. Над півоніями, ромашками і розами виднілась тільки її русява коса, акуратно укладена на голові віночком. Вперше за багато років директор тримав в руках всього два маленьких букетики. Цей факт його приголомшив. Надія Сергіївна розгублено поглядала то на шефа, то на математичку. Валерій Іванович швидко опанував себе, знайшов як віджартуватися і пішов у свій кабінет.