Ассоль

— Все, досить базікати! — вібрує голос Бефани та змушує трястися все навколо.
Відьма починає ворушити беззвучно губами. Розкладає руки, ніби просить щось в неба, але голову не підіймає. Дивиться на стовп світла й наші тіла підіймаються у повітря.

Летимо до вівтаря, опускаємося поруч.
Хапаю долоню друга, адже зрозуміло, що це кінець, але перед смертю не можна бути на самоті, тому підтримка потрібна до останнього подиху.
Бефана продовжує беззвучні промови. З її рук, до синього стовпа, вливається ще одна, зелена стрічка енергії, яка всмоктує в себе енергетичний потік. Вмить, очі відьми стають яскравішими, через що відчуття неминучого охоплює свідомість.
Не можу поворухнутися, але все ж таки, вільною рукою, вдається зробити хрест та прикласти до рота. В цей момент в голові виникають слова. Я їх не розумію, але намагаюся промовляти одними губами. Мої уста кам’яні, непорушні, але шосте чуття, підказує, що потрібно боротися й через весь біль робити так та не зупинятися.
Відчуваю, як сили покидають тіло, звуки стають все тихше, а подих скупчився в середині й не дає змоги вільно дихати.
Повертаю голову до Мишка, сумно усміхаюся, за що отримую у відповідь таку ж усмішку. Очі хлопця наповнюються кров’ю, витікають з зіниць. О, Боже, якщо він і виживе, то не побачить білого світу.
Раптом стовп стає чорного кольору. Дивна мелодія заполоняє залу й навкруг нього з’являється замкнутий круг з червоної хмари, яка поступово огортає та заповнює площину навколо нас.
— Ні! Чому ви тут? — реве страшним голосом Бефона. Тільки зараз помічаю, що це зовсім не хмара, а напівпрозорі силуети жінок, одягнених однаково: сині, довгі мантії, капелюх такий, як у Бефани, тільки під колір одягу.
— Тому що не тільки ти хитра, Бефано. Погані думки, що крутяться у твоїй скам'янілій голові, ми завжди чуємо і саме тому в цей день дозволили своєму нащадку прийти до твоєї засідки. Саме на Геловін можемо вільно ходити по землі, тому твоя чорна душа, як і раніше залишиться закритою від усього світу, — лунає мелодійний голос.
Співи з кожним разом стають все голосніше, змішуються з божевільним криком відьми, яка з кожною секундою, стає все прозорішою. До мене приходить розуміння, що саме слова пісні я промовляю. Бачу, як вони впливають на потвору, яка корчиться від болю. Подумки, бажаю їй смерті, проклинаю Бефану за скалічені души хлопців та не припиняю співати. З кожним словом голос повертається. Збираю залишки сили й вже викрикую на все горло. Тепер впевнена, що так зможу врятувати себе та Мишка.
З рештою, відьма стає маленькою зірочкою та летить до місця, де ми її знайшла. Зруйноване каміння збирається разом, утворюючи кам’яну статую.
— Не бійся, люба, — мелодійний голос змушує заплющити очі. — Зовсім скоро твоя сила прокинеться й зможеш протистояти будь-якому злу.
Повіки стають надзвичайно важкі. Страшенно хочеться спати, все навкруги стихає і я провалююся в темну безодню.

Від страху підриваюся з місця, підскакую на ноги. Хаотично розмахую головою й розумію, що ще в штольні, але крім струмочка, котрий тече під ногами та бетонних стін — немає нічого: ні статуї, ні вівтаря, ні дивної кімнати з істотами в середині.
Оглядаю живіт, торопію: розідраний одяг, обмащений кров’ю, але тіло ціле. Прислухаюся до відчуттів — нічого незвичного не відчуваю.
Згадую, що приходила з друзями. Знаходжу в кишені штанів телефон та вмикаю ліхтарик. Освічую кімнату і з жахом розумію, що їх немає — залишилася тільки я.