Мишко

Роблю крок, сподіваюсь наздогнати друга.
Всі думки про Микиту одразу вилітають з голови, кладу ногу в тунель і чую скрип позаду. Ціпенію, боюся поворухнутися. Здається, що за мною хтось стоїть та дихає в спину крижаним подихом. Гучне дихання поєднується з шипінням.
Змушую себе зробити крок, а ж ні... Ноги в капканах. Стою, дивлюся в одну точку з кам'яним обличчям. Всі страхи перемістилися в середину. Здається, що серце розривається на частини, що не витримаю відчуттів й вибухну.
Подих ще ближче. Немов пес обнюхує в знак знайомства. Тільки занадто величезна істота... Від мене, певно, вища на дві-три голови. Я ж виріс не маленьким, метр сімдесят дев’ять! Зрештою стає переді мною, дозволяючи розгледіти: шкіра істоти нагадує пір’я, чи то риб’ячу луску, тільки м’яку — це я зрозумів по колиханню під дією вітру.
Опускаю очі, бо тіла не відчуваю, воно припинило слухатися. Дивлюся на пазурі, страшні в формі рибацького гачка з закривавленими кінчиками. Заплющую очі помітивши, що потвора підіймає лапу й направляє в мій бік.
Все життя пробігає перед очима. Забуваю, як дихати. В думках прощаюся зі своєю сім’єю та друзями. Беру всю силу в кулаки й виставляю груди вперед:
— Я прийму смерть від тебе, — ледь хрипить голос, скоріше схожий на писк щура. — Гідно прийму!
В мить тіло відпускає, відчуваю кінцівки, можу рухатися. Відкриваю одне око, потім інше. Переводжу погляд на своє тіло — все ціле.
Радію, адже впевнений, що хижак просто марево. Раптом, щось підхоплює мене й несе в гору. Опиняюся в невагомості, швидкість шалена, аж дух захоплює. Здається,  шкіра відокремлюється від кісток.
Відчуваю як тисне у грудях, обпікаючи та одночасно заморожуючи. Пазурі проколюють мій живіт, але болі не відчуваю, таке враження, ніби через тіло пропускають желейну суміш.
Не розумію, як таке можливо, але печерні плити змінюються на мармурові. Приміщення збільшується в декілька разів й перетворюється на величезну залу зі статуями, вогняними гарбузами та колонами обвитими триголовими зміями з кінцями у вигляді ножів.
Падаю на мармурову підлогу. Жадібно хапаю повітря, адже горло перекрило від блискавично-швидкого польоту, та намагаюся краще роздивитися.
Істота швидко переміщається в гору й сідає на одній з колон, кам’яніє. Очі світяться жовтим вогнем з багряними язиками полум’я. Тільки зараз розумію, що це вона була біля входу. 
Обмацую тіло й полегшено видихаю — цілий.
Знову дивлюся по сторонах й боюся підвестися. Гарпія не рухається, але впевнений, що дивиться на мене. Немов знає кожен мій крок. Не хочу знову опинитися в її пазурах.
— Іграшку принесла? — скрипучий голос виринає з темряви, з дальнього кутка зали. Бачу силует, але не можу роздивитися обличчя.
Гарпія опиняється переді мною та затуляє крилами. Невже є щось страшніше за цю істоту?! Явно вона протистоїть їй, але боїться?
— Забирай собі, я отримала те, що так давно чекала, — сміється противним виттям.  Від моторошного сміху все тіло здригається. Не тільки я, гарпія теж звивається в конвульсіях болю, який викликає хвиля голосу.
Все затихає. Я підіймаю голову й розумію, що невідома рухається в моєму напрямку.  Червоні очі мерехтять, розміром з гранат. Хочеться втекти, відвести погляд, але щось не дає, невидима сила тримає й змушує дивитися тільки вперед. Гарпія повертається на своє місце, а я ладен благати її не залишати мене. 
Вкотре, намагаюся пересилити себе, відвернутися. Чим більше вчиняю супротив, тим болючіше. Чую, як тріщать кістки, приносячи пекельний біль тілу. В такому темпі від них залишаться тільки крихти.
Гість робить кілька кроків і стає під промені світла: жінка, чи звір… Бачу довге волосся сіро-зеленого, мертвотного відтінку. Обличчя сірого, майже чорного кольору. Ніс гачком й тонкі, ледь помітні губи з-під яких виглядають криві гострі зуби-ікла. Під дією світла помічаю блиск її кігтів, як від золота.
Жах застигає в моїх очах, коли бачу кого тягне за собою потвора  й гладить по волоссю.
- Ассоль, — намагаюся викрикнути, але як тільки розпочинаю рухати губами,  відчуваю нестерпний біль, а голосу взагалі немає. Потвора різко повертає голову до дівчини, яка відразу застигає.  Капельки сліз Ассоль помітні неозброєним оком, які під час польоту перетворюються на червоні камінці та розбиваються на шматки, як тільки торкаються землі.
— Так, так, — голос невідомої дзвенить у вухах, — це означає тільки одне — ти повинна випустити мою душу на волю!