Асcоль

Вмикаю ліхтарик й заходжу до середини штольні. Яків зрештою та обережно йде за мною, розглядаючи стіни. Його важкі кроки відлунням розливаються по підземеллю. Мелодійний звук доноситься повсюди, співаючи дивний мотив. Здається, чую важке дихання позаду та його тремтіння.
Яків намагається завжди тримати себе в руках й не видавати страхів. Звісно, він хлопець і не може показувати свої слабкості.
— Дивно, судячи з фотографій  мережі тут повинна бути сокира перехрещена з якорем, герб штольні, — зупиняю свій погляд на зображені над одним з входів до підземної галереї тунелю. На гранітному камені перехрещені два мечі з руків’ям у вигляді черепів.
— На що ти натякаєш? – голос Якова смикається.
— Певно, це інший вхід, — зводжу плечима та крокую далі. Обходжу прохід в якому тече струмок.
Дивно, адже ми пройшли не маленький шлях, а я не помітила жодного виходу на поверхню зі сходинками-скобами?

Відкидаю дурні думки й крокую далі, розглядаючи стелю, з якої капає іржава, в’язка маса. І ще одне питаннячко вилізло: можливо, щось не правильно прочитала чи стаття була про інше сховище? Добре пам’ятаю, що йшлося про штольню в якій не повинно бути струмків, але вони є…
В повній тиші крокуємо, розмахуємо ліхтариками, роздивляючи настінні малюнки. Їх не так багато, але кожен має свою історію та значення. Заходимо до невеличкої кімнати, а якщо точніше: трубоподібний тунель розширився по боках й тепер має вигляд кулі.
Відразу впадає в око каміння, яке відрізняється від тих, які бачила на шляху: чорний колір з червоними прожилками та, якщо придивитися краще, поблискує маленькими зірочками. В кімнаті досить світло, попри те, що ми під землею.
Повертаю голову й очі чіпляються за горизонтальну статую в кінці приміщення. З першого погляду здається, що це лев, який впав на землю і закам’янів.
Підходжу ближче, з кожним кроком серце стукає в скронях від подиву та інтересу. Хаотично розглядаю статую і розумію, що ми знайшли щось неймовірне. Погляд зупиняється на довгих, гострих кігтях на лапі чи руці. З близьку, обличчя нагадує стару бабусю, в зморшках та довгим носом.
— Щось новеньке, — дістаю фотоапарат й підходжу впритул.
Яків тримається на відстані витягнутою руки, щоб не залишитися на самоті. Душу в собі сміх й присідаю навпочіпки, біля дивної статуї.
— Ми зробили відкриття, — кажу, намагаючись сфотографувати дивну споруду. Роблю декілька кадрів і відразу переглядаю. Всі знімки вийшли не чіткі й розмиті, немов рукопис, який намочився під зливою.
— Певно, сюди ще ніхто не приходив, — Яків повільно нахиляється та розглядає кам’яну жінку.
Обходжу реліквію, щоб розгледіти, але ззаду немає нічого цікаво і швидко повертаюся, щоб все ж таки зробити пам’ятне фото. Знову присідаю біля статуї й забуваю, як дихати: тепер обличчя жінки понівечене, в глибоких зморшках де видніються маленькі блискавки, а очі мерехтять зеленими вогниками.
Намагаюся зрозуміти, що відбувається, трясу головою, прикриваю очі й тільки тоді знову розплющую, щоб побачити ще раз. Проте очі статуї вже не світяться, тепер вони течуть, немов потоки вулканічної лави.
Кров застигає від побаченого, тіло пересмикує, коліна розпочинають тремтіти і я падаю на м’яку точку, намагаючись глибоко дихати.
— В мене мурахи по шкірі від цієї статуї, — зізнається Яків. А в мене навпаки з’являється непереборне бажання доторкнутися до вигинів скульптури.

Протягую тремтячу руку, смакуючи на дотик гладкі вигини каменю. Здається, що жінку викарбували нещодавно, ідеально відшліфували.
— Ходімо вже, — тягне за руку Яків. Допомагає піднятися, ще щось говорить, але я вже нічого не чую. Тіло, немов паралізувало. Стою, дивлюся в очі статуї й знову торкаюся до гладкого обличчя.
Проводжу по підборіддю і відчуваю, як щось тоненьке, гостре прорізує мою долоню. Біль прорізує все тіло з голови до п’ят, кров струмком тече не вниз, а навпаки, від підборіддя до очей статуї.
Повертаю голову до Якова, який здається навіть не дихає. Проковтую клубок страху, хапаю друга за руку і роблю крок вперед, щоб якнайшвидше покинути це місце. Здається, мені перший раз в житті моторошно…
Земля під ногами починає трястися, кам’яна жінка — сяяти, а гучний тріск змушує закрити вуха долонями. Печера починає руйнуватися, але стеля не падає, а навпаки — підіймається. П’єдестал на якому лежала невідома, тріскає, як сухі дрова на вогні й починає розвалюватися на дрібні камінці.
— Щось тут не так! — трясе мене Яків і вмить застигає на місці. Його руки кам’яніють, земля піді мною починає провалюється, змушуючи залишити друга та відскочити в сторону.
Стою посеред кімнати на невеличкому острівку і спостерігаю, із завмиранням серця, як змінюється штольня.
Тунель розширюється, звичне каміння перетворюється на чорний граніт, а під ногами з’являється підлога вимощена з білого мармуру. З боків виринають статую істот, схожих на гарбузи, що вирізають діти на Гелловін. Вони мають руки, ноги, на голові капелюх відьом, очі світяться зеленим кольором, а в вирізаному роті горить вогонь. Нізвідки з’являються гарпії, які, тримають у руках такі ж гарбузи, тільки менші за розмірами.
— Це все від нестачі чистого повітря! – намагаюся заспокоїти себе.
— Я давно чекала на тебе! – крихкий голос змушує думки розвіятися. Серце перестає битися, кров перетворилася в лід, але я повертаю голову на моторошний голос… — Нарешті свобода!