Мишко

— Дивно, я не можу додзвонитися до них, — звів плечима Микита.
— Вони приїхали не так давно, двигун ще теплий, — здивувався я, торкаючись капота авто. — Йдемо вверх, там їх знайдемо.
Ми почали підійматися по схилу. Здається, що тиждень тому тут не було так занедбано. Чітко виднілася стежка до самісінької штольні. Тепер же кущі немов сплелися, дерева стіною стали на заваді. А ось він невеличкий прохід, до нашого місця призначення, але чим ближче крокуємо, тим густіше, ніби не звідки з’являються нові дерева.
— Дивно все це, — боязко ділиться враженнями Микита. Напевно вже намалював картинки не підвладні здоровому глузду.
Удаю, що не розумію, і крокую вглиб, розглядаючи стовбури дерев. Уява малює на кожному стовбурі малесенькі червоно-жовті очі. Здається, ніби, щось постійно плутається під ногами й не дає впевнено йти, немов затягує під землю. І цей ледь чутний “Хі-хі” викликає мурахи по-всьому тілу.
— Ти нічого не чув? – шепоче Микита, вхопивши мене за руку.
— Припини, тремтиш немов дівчисько!
В нашій компанії я з Ассоль, завжди були міцної сили волі. Яків з Микитою багато разів залишалися перед дверима, нібито охороняючи вхід. Не дарма кажуть, що наші страхи грають проти нас.
Легенько посміхаюся, але рухатися не припиняю. Впевнено іду вперед, щоб швидше покінчити з цією пригодою.
— Ти помітив, що туман з’явився? — не вгамовується Микита.
— Ну, той що? Вечоріє, земля починає віддавати своє тепло. Невже потрібно пояснювати тобі природні явища, — починаю втрачати терпіння.
— От тому це і хвилює, бо таке явище відбувається зазвичай зранку. Тобі не здається дивним? Дарма ми пішли сюди в Гелловінську ніч, — зітхає друг, озираючись навколо.
— Годі тобі, — кидаю рюкзак другу, який він миттєво підхоплює.
Іду в перед, компас показує, що ми рухаємося у правильному напрямку, проте з кожним кроком все сильніше відчуваю, що це не так. Не показую свого занепокоєння, щоб ще більше не налякати переляканого друга. Списую все на вечірню пору доби, адже вдень все здається зовсім іншим.
В мить стає занадто морозно, що не схоже на осінню пору року. Здається, холод пробирається під шкіру й перетворює в середині все на кригу. Роблю видих ротом і дивуюся, що при собачому холоді,  з рота пар не йде. Отже, виходить, що повітря не таке холодне. От тоді звідки відчуття холоду?
У вухах починає гудіти, немов артеріальний тиск піднявся, коли ти опиняєшся на кілька тисячній висоті. От тільки тут не так й високо.
— Мишко? – шепче Микита.
— Та годі тобі, собаки виють, — дістав.
Крокую вперед, намагаючись зрозуміти де знаходимося. Повертаю голову, щоб ще раз оглянути місцевість і застигаю. Неподалік, в тумані, перед ними стоїть будівля, точніше замок. Справжній, як в казках. Помітно тільки верх будівлі, низ же затягнутий густим туманом. З кожною секундою замок росте неначе гриб, змушуючи серце битися через раз.
Страхаю головою, щоб прогнати видіння, але нічого не зникає. Тільки туман розступається, дозволяючи побачити вхід до загадкового замку. Але я ж не перший раз тут і жодного разу не бачив на цьому місці будівлі. Тільки вхід у штольню.
Кидаю погляд на замок, щоб запам’ятати: сірий, з височенними вежами, деревинні ворота на яких ковані, перехрещені мечі служать ручками, по всій площі велетенських воріт розфарбовані різні істоти. Самі відчиняються, змусивши кров холонути.
Я не можу повірити свої очам! Та це просто неможливо!
Стою, немов приріс до землі, невідривно дивлюсь на прочинені двері, затамувавши подих.
Помічаю над воротами статую гарпії, котра сидить над входом й здається, заглядає прямісінько в душу. Придивляюся пильніше і в пориві роблю крок назад: очі статуї загоряються жовтим кольором і в мить гаснуть. Крила розставлені в сторони трішки ворушаться, змушуючи забути мене кліпати. Спотворене обличчя, зовсім не схоже на чарівну дівчину, як описується в міфології.
— Солю, Яків ну ви молодці! – аплодує Мишко, змусивши відірвати погляд від статуї. — Як майстерно провчили нас.
— Ти збожеволів? Що верзеш? — різко смикаю друга за куртку. Знову повертаю голову до статуї, але вже нічого не бачу, тільки вхід до штольні.
— Ти повірив тим двом і їхньому жарту? Цікаво, як вони все провернули? Та це ж гол... – слова вмить обриваються, потужний тріск і вий змушує кинути все з рук та затуляти вуха від нестерпного звуку.
Підіймаю погляд і тільки краєм ока помічаю, як друга поглинає кам’яна стіна замку, який знову стає видимий. Тільки тепер він не сірий, а червоний, кров стікає по його стінах, шалений сміх незрозумілою істоти змінює нестерпний вий. І все знову щезає...
Падаю на землю, хапаюся за волосся, тягну з усієї сили, щоб хоч трішечки прийти до тями.
— Чого розлігся, пішли, — голос друга пробиває тіло струмом. Підриваюся на ноги, озираюся, але нікого немає. Направляю ліхтарик на вхід в штольню і бачу тільки спину друга, який вже увійшов в середину.