Асcоль

— Соль, ти впевнена, що бажаєш туди піти? – скептично дивиться у вічі Яків.
— Якове, під історичними будівлями, парками та дорогами нашого міста є інший, прихований, від очей туристів Київ. І я дуже хочу побачити потаємний світ на власні очі, — закидаю, до багажника автомобіля все необхідне, для того, щоб прогулятися підземною столицею. Ліхтарики, гамаки, каски, фотоапарат та лопата, про всяк випадок.
— Божевільне дівчисько! – плавно зачиняє дверцята багажника. Світлі брови зсунуті до перенісся, погляд пронизую до самих кісточок. Яків…одним словом. 

Ми дружимо з початкової школи. Навіть до художньої майстерні на курси разом ходили, проте Яків боягуз. Хлопець підтримує мене, хоч і не завжди згідний з моєю позицією.
А я просто обожнюю все нове та незвичайне: штольні, містичні місця, паранормальні явища, це для мене, неначе ковток чистого повітря. От і сьогодні я запропонувала відсвяткувати Гелловін по особливому. Пробратися в наймістичнішу штольню поблизу Дніпра та досконало її вивчити.
Підземелля було побудоване століття тому, неподалік Києво-Печерської лаври й навіть туристичні гіди розповідають, що там іноді кояться речі, які не можливо пояснити. І це, до речі, єдина штольня в якій я не була.
— Микита з Мишком нас наздоженуть.  Сказали, мають важливі справи. Тому можемо вирушати, — показує на передні двері автомобіля та задоволено крутить ключ в руках.
Яків щасливчик,  нещодавно отримав водійські права, екзамени яких я з тріском провалила. Соромно і паскудно на душі, від розуміння наскільки цей світ несправедливий, адже я сумлінно відвідувала заняття, вчила теорію, на відміну від мого друга, який прийшов тільки на іспит і відразу склав.
Тяжко зітхаю тихенько крокуючи до передніх дверей автомобіля зі сторони пасажира. Умощуюся, пристібаю ремінь,  та потираю долоні в передчутті.
— Якове, розслабся, луснеш від обурення. Знаю, що тобі більше до вподоби дивитися фільми про Гелловін, але, — повертаюся корпусом до хлопця, мрійливо закочую очі до неба в передчутті пригоди, — уяви, що і ми потрапимо в пригоду? Справжню!
— Ага, а потім проблем не оберешся! – як завжди песимістично, відповідає Яків.
Схрещую руки на грудях і стуляю пельку. Він завжди такий: спочатку дується, злиться, а в кінці «Вау, пам’ятаєте, як круто було?!». Ух! Бісить…
Цілу дорогу мовчу, спостерігаючи за вечірніми вогниками міста. Від нетерплячки, стукаю ногою по підлозі, на що водій тільки час від часу похитує головою.
Нарешті під'їжджаємо до підніжжя гори, а далі — найцікавіше, потрібно йти пішки. 

— Тримайся там, щоб не травмувалася, — кричав мені в спину Яків.
Я тільки усміхаюся. На Говерлу підіймалася й нічого, а тут маленька гора. Ха! На раз два.
Нарешті ми підіймаємося до одного зі входів в печеру. Яків всім своїм виглядом дає зрозуміти, що моя ідея і він сподівався йому не подобається, і хлопець напевно молиться до всіх богів, щоб передумала.
— Хлопців ще не має, — кладе рюкзак біля дерева, котре лежить неподалік входу. — Почекаємо.
— Ти знущаєшся? Якщо не підеш зі мною, тоді я сама! — впевнено відповідаю  хлопцю. Зателефонувати тим двом боягузом не вдасться, адже мережі немає.

Впевнено крокую до входу печеру, не чекаючи  Якова.