Глава 5

Льодяник сидів біля робочого столу свартальвочки й з обожнюванням у погляді їв її очима. Хоч хтось про нього подумав! А та скажена наречена Теаса тільки прибити намагалась. Та хіба він винен, що людиною лиш у Теаса й може обернутись?! І одягом його ніхто не забезпечив.

Дівчина тим часом сиділа чаклувала над формулами, що таки надав їй Гвент Зінгер, при цьому невдоволено буркочучи, що з такими жалісливими робітниками всі його ательє, які він з такими трудами створював по різних світах, за вітром підуть. Де це бачено, щоб такий ґешефт крізь пальці спускати?! Та блимнувши на Тейку, змовк, усвідомивши, мабуть, що як доведе цю норовливу свартальву, то вона не просто спустить, а ще й зверху додасть, аби вже повністю відчув як воно – прогоріти.

І сказати їй нічого не міг особливо, бо це ж її дядько йому дозвіл на ательє й виписував на її ж прохання, бо дівчисько страшенно хотіло навчитись магічного шиття одягу. Але ж і талановита виявилась! На неї не страшно й ательє залишити, як поїде десь новий філіал відкривати. Тож, і змовчав. Хай створює, аби тільки ще тієї водиці нанесли, щоб одяг й не бруднився взагалі.

Тканина, над якою працювала Тейка, поступово перетворювалась, всотуючи в себе формули, й все більше вже походила на одяг. Десь за годину з-під руки дівчини вийшли чорні, схожі на шкіряні, штани й така ж жилетка. Шовкова сорочка з широкими рукавами, що збирались у манжет на зап’ясті. І навіть чоботи!

– Як тебе звуть? – простягаючи хлопцю костюм, спитала вона, зазираючи до його темно-бурштинових очей.

– В мене…, – заціпило його, оскільки називатись тим ім’ям, котрим нарекла ота скажена наречена хазяїна після того, як він її мало не втопив (не він – прокляття!), не хотілось зовсім, – тільки прозвисько, – потупився він.

– Немає імені? – дівчина дивилась на нього не здивовано, а співчутливо. – Хочеш я дам тобі ім’я?

В нього ледь серце з грудей не вистрибнуло: хтось просто так вирішив дати йому ім’я! Як повноцінній істоті, а не якомусь додатку до когось! Ні, ну, тих, кого він, поки був проклятим келпі, ледь не втопив, а декого, на жаль, і встиг – зрозуміти можна. Але ж не його провина, що він таким був! Клята фейрі нагородила темрявою!

Льодяник згадав Айсару: теж фейрі. От краще з ними не зв’язуватись – цілішим й живішим буде. Он яка свартальвочка! Ще ніхто за нього так не турбувався! І це ж вона його навіть не знає… А, як взнає, ким він був? Щось про це йому думати не хотілось.

– А яке ім’я? – аж ніяково блимнув на неї, як ніколи з ним не бувало.

– Айве, – усміхнулась дівчина. – Птах. Ти швидкий, як птах.  

Йому подобалось, хоч він і кінь.

– Айве, – повторив, усміхаючись й потягнувся до її руки.

Її тендітні пальчики були такими ніжними й теплими, що він не втримався й поцілував їх. У приміщенні почулось як пронеслись зітхання. Як на зло, в цей момент зі свого кабінету вискочив гном й отетерів від видовища:

– Ні! Ти тільки подивись! – гукнув до старшої гномки. – Катусеєчко! От ти очечки не відводь! Куди ти тут дивишся?! В тебе просто на очах зараз уведуть мало не найкращу робітницю, а мені потім перед її дядьком звітувати?! І що я скажу? Що вона коником поскакала світ за очі?! Та мені не те, що ательє зачинять – мене з Льйосальвхейму взаший випхають!

– Гвенте! – рикнула на нього гномка. – Чи ти молодим не був?!

– О-о-о! Згадала! – взявся за боки Зінгер. – Був! Якщо ти вже забула! От тільки з голим задом не бігав!

– А з яким ти у вікно стрибав, коли тебе мій батько в моїй спальні застав? – не менш войовниче вперлась й у свої круті боки гномка. – Про це забув?

– Та трясця твоїм дзвоникам! – аж розчервонівся гном. – Цить, жінко!

– Та не моїм, а твоїм, Гвенточку! – вже не на жарт розійшлась жіночка. – Бо це ж вони аж дзеленчали по саду, поки ти, підстрибуючи тікав від мого татуся, що в тебе вибуховими артефактами жбурляв, – реготала вона, ледь не захлинаючись сміхом. – Усе селище на вуха поставив, поки, як він кричав, шкідника ловив, що страшніше від молі, бо за ним дірок не залатаєш!

Зінгер аж застогнав, мабуть, згадуючи не найприємніші моменти своєї молодості, хоча, хтозна, й, знов натягнувши сердито на м’ясистого розчервонілого носа магічні окуляри, шикнув на дівчат, що аж шиї повитягували, слухаючи про його пригоди:

– А, ну! Очі зібрали до купи й вуха туди ж – і працюємо! Ач! Розпустились! Катусеєчко! – якось хитро глипнув на дружину. – А зайди-но до мого кабінету, квітонько моя! А ви, – кивнув на відро Тейці та хлопцю, – за водою! Одне копито – там, всі інші – тут! Марш!

Льодяник швидко одягся за ширмою, радіючи, що обнова точно по ньому була, й вийшов звідти, наче наново народився. Гномочки аж губи поприкусювали, побачивши його в такому ошатному вбранні. Та Тейка миттю за двері потягла, вхопивши те кляте відро.

– Можеш тепер сміливо конем обернутись, – усміхнулась вона. – Ти не образишся… якщо я… верхи… на тобі, – трохи зашарілась дівчина.  

Образиться?! Та він всіма копитами за! І не тільки, як конем! Проте, вчасно язика свого прикусив, щоб не ляпнути щось не те.

– Ні, – мотнув головою.

– А чому ти кригу приніс минулого разу? – вирішила уточнити вона.

– Ну-у-у, – Льодяник втупився у небо, ховаючи там свій погляд, – на мені прокляття було… І… я тоді… багато кого позлив… Айсару теж, – вирішив не вдаватись до подробиць він. – От і отримав.

– А хто наклав те прокляття? – не вгамовувалась дівчина.

– Теж… фейрі…

– Ну, вони вміють, – співчутливо покивала вона головою. – Знаєш, а ти не під’їжджай близько. Я сама поговорю з Айсарою – на мене вона точно зла не тримає.

– А якщо вона й в тебе поцілить? – занепокоївся хлопець.

– За що? – чистими темно-медовими очима кліпнула на нього Тейка.

– Ну, мало, – зітнув плечима Льодяник.

– Поїхали, – усміхнулась дівчина.

Він летів стрілою, окрилений і своєю вершницею, й ім’ям, що вона йому дала, і ще хтозна-чим, але почувався дійсно немов птах – тільки й того, що летів понад землею, а не небом. Так би й мчав з нею, та до джерела вже рукою було сягнути, тож, довелось гальмувати, поки та навіжена фейрі його не запримітила.