Глава 1

– Гад! – донісся до Теаса розлючений голос Світани, й він ледь не випустив з рук весь набір солодощів, що бігав придбати в курортному кафетерії, поки дівчина розкладала їхні речі у будиночку на березі моря, де вони вирішили відпочити після складання іспитів.

Оминувши зарості досить високого ялівцю, хлопець вискочив на узбережжя й застиг: загрібши рукою водорості, що, мабуть, трапились їй під руку, Світана молотила ними по морді келпі*. Точніше, вже ноггла*, котрим той став після зняття прокляття з Теаса. Взагалі-то це був тепер цілком сумирний кінь й, за сумісництвом, його фамільяр, й хлопець міг лиш здогадуватись, що він встиг надивачити, аби так довести його наречену.

Теас наблизився до них, чим відволік на мить увагу Світани. Кінь спритно цим скористався й, висмикнувши зубами оберемок водоростей з руки дівчини, зник посеред хвиль.

– Що сталось? – ошелешено дивився хлопець на Світанку.

– Що сталось?! – аж рикнула та. – А ти як думаєш?!

– Це ти мені скажи, – поставивши на пісок клунки з наїдками, Теас підтягнув її до себе й обійняв. – Вискочив у вигляді мене? – винним голосом припустив він.

– Який здогадливий! – пирхнула вона. – Темрява його вхопи! Хай би у вигляді тебе! Так він же… кхм, – дівчина сердито кахикнула, – був у чому на світ народився! Чесне слово! Якби не його прив’язка до тебе – спопелила б вже!

– Я поговорю з ним.

– Поговори, – підвела на нього яскраво-сердиту зелень своїх очей Світана. – Бо наступного разу я таки дещо йому присмалю.

Теас тільки зітхнув: ну, от як цьому коняці пояснити, що його наречена – не водяні фейрі, котрим цілком був до вподоби такий нахабно-відвертий флірт! Хоча обіцянка дещо присмалити мала б спрацювати…

***
Кінь виринув посеред озера десь у Льйосальвхеймі. Вибравшись на берег, він побрів стежиною, котра збігала до самої води. Йшов пирхаючи та струшуючи головою, але ті кляті водорості, котрими отримав по пиці, з зубів не випускав.

От за що?! Він же завжди таким був й ніхто не жалівся! Ще й вдоволені залишались. Ні, ну, були деякі нюанси, але ж не він в них винен! Все ж виправлено. Він навіть ім’я своє пробачив – Льодяник! А вона?! Всього лиш хотів розважити, поки хазяїн десь швендяв. А його водоростями! По мор… обличчю! Хай би ще по морді конячій – зрозумів би. Так обличчя ж один в один її любчика! І навіть же й пальцем не торкнув. Скажена!

Дерева стали рідшати й неподалік узлісся з’явилась якась дивна споруда з величезною вивіскою у вигляді котушки ниток й ножиць, під котрими бовтався напис: «Від нас ніхто не піде голим!» А вище красувалась назва: «Чарівна розпошивалочка». Кінь прискорився й за пару хвилин вже був біля будівлі.

Трохи потупцявши, він стукнув у двері копитом. За мить почулось цокання й він вже був вирішив, що з-за дверей зараз визирне теж кінь, бо звук явно скидався на цокіт копит, але у дверному отворі з’явився гном.

Кремезний, з довгою рудою бородою, в якій застрягли нитки, й кудлатою шевелюрою, він здавався дещо вищим за звичайних двергів. Окинувши поглядом відвідувача, гном почухав потилицю й шевелюра на голові дивно зарухалась. Задивившись на це, Льодяник аж рота розкрив й ледь не впустив водорості, та вчасно захлопнув пащеку.

– Ти хто? – пробасив хазяїн будівлі.

Переступивши ногами, ноггл вирішив, що розмовляти йому буде все ж зручніше людським ротом й обернувся в людину, швиденько перехопивши водорості передніми копитами… тьфу ти! Руками! Й прикрився тим жмутом нижче поясу.

– Трясця вашим дзвоникам! – аж розкрив рота гном, окинувши прибульця ошелешеним поглядом з голови до ніг. – Мені тільки келпі не вистачало!

– Ноггл! – ображено пирхнув Льодяник, озираючись довкола, бо в такому вигляді далеко від води він ніколи не відходив.

– Та хоч келпі, хоч ноггл, – реготнув дверг, – дзвоники ті самі!

Льодяник насупився: якби не крайня потреба – копита його б тут не було! Але втратити оті самі… дзвоники, котрі та скажена обіцяла присмалити, йому точно не хотілось. А, тому, важко зітхнувши, він пробубонів:

– Мені одяг потрібен. І щоб не зникав, коли конем обертаюсь.

– Що ж, – гном, все ще гигочучи, відійшов, пускаючи його всередину, – наш девіз: «Від нас ніхто не піде голим!» Заходь!

*келпі - в ірландській міфології водяний кінь. Володіє чарівним магнетизмом, що змушує людей сідати на нього, після чого він їх топить, або ж розриває під водою. Може обернутись файним легінем й звабити))

*ноггл - все те саме, але не далі звичайного бешкетування. Нікого не топить, але викупати у воді не відмовиться - просто тому, що весело. Пофліртувати теж може, але без смертельних наслідків))

Вітаю, любі читачі!
Це буде невеличке оповідання про деякі нюанси життя героїв "Стихійного лиха" з гумором й пригодами))

А ще воно бере участь у міжавторському флешмобі #одягни_монстра. За бажанням можна пошукати оповідання інших авторів за цим тегом. 

Приємного читання!