Розділ 2: Роки безтурботного дитинства

Час минав швидко. З кожним днем я росла, вчилася, сміялася, падала і знову піднімалася. Я відчувала неймовірно багато любові у своєму сімейному колі. Мама, бабуся, тато, дядько — усі вони були поруч, кожен по-своєму важливий і дорогий мені. Я була щаслива, що саме вони — моя сім’я. Усе моє маленьке життя тоді було сповнене тепла, турботи й відчуття безпеки. І ось… мені вже виповнилося три роки! Наче ще зовсім малютка, але мама вже плакала, дивлячись на мене. Вона не могла повірити, як швидко пролітає час — ніби вчора я ще лежала в ліжечку, а сьогодні вже бігаю по кімнаті, сміюся, говорю, намагаюся наслідувати дорослих. Третій рік мого безтурботного життя став особливим — я пам’ятаю його найкраще. Це був рік відкриттів. Я вперше по-справжньому вийшла у «великий світ» — на прогулянку за межі дому. Мої маленькі кроки залишали сліди на землі, а в серці розквітало відчуття свободи. Кожна нова стежка, квітка чи комаха здавалися дивом, яке я відкривала для себе вперше. Мама тримала мене за руку, розповідала про все довкола, а я слухала, широко розплющивши очі. Пам’ятаю свої перші улюблені смаколики — солодкі вафлі, ароматні яблука, мамині домашні пиріжки. Саме з них починали формуватися мої смакові спогади. Я могла сидіти на кухні годинами, спостерігаючи, як мама готує, і чекати, коли вона простягне мені ложечку з чимось смачним. Тоді світ здавався простим і добрим. Були й перші хвороби — нежить, температура, сльози від втоми чи болю. Але навіть вони здавалися дрібницями, бо поруч завжди була мама. Вона вкладала мене в ліжко, гладила по голові, співала пісень і говорила тихим голосом, що все мине. У ті моменти я навчилася відчувати любов не тільки через усмішки, а й через турботу, тепло і присутність. Моє дитинство було схоже на казку — безтурботну, світлу і трохи чарівну. Кожен день був наповнений новими відкриттями: запах свіжої трави, сонячні зайчики на стіні, дзвінкий мамин сміх, коли я казала щось смішне. І хоча я тоді ще не вміла висловлювати свої почуття словами, я знала напевне — я щаслива. 

У чотири з половиною роки я пішла в дошкільну групу. Це було щось на кшталт дитячого садка, але вже з більш серйозною підготовкою до першого класу. Я пам’ятаю, як вперше переступила поріг цієї нової кімнати: усе здавалося великим і незнайомим, але водночас дуже захопливим. Там було весело — ми гралися разом, вчили пісеньки, розфарбовували малюнки, а інколи навіть робили перші прості завдання, які готували нас до школи. Я познайомилася з першими друзями, з якими разом відкривала світ. Були дні, коли ми сміялися до сліз, бігали на подвір’ї, грали у цікаві ігри, а іноді змагалися, хто краще намалює або складе пазл. Пам’ятаю і свою першу вчительку — строгувату, але водночас дуже добру, яка завжди підтримувала нас і заохочувала до навчання. Тоді я почала вчитися новим речам: тримати олівець правильно, рахувати, читати перші букви. Кожен день у дошкільній групі приносив нові відкриття та маленькі перемоги. Інколи завдання здавалися складними, іноді хотілося швидше бігти гратися, але саме там я навчилася впертості, уважності та взаємодії з іншими дітьми. Я провела в цій групі майже два з половиною роки — від чотирьох з половиною до шести. Цей час став для мене дуже важливим: я навчилася працювати в колективі, здобула перші знання та навички, а головне — знайшла друзів і вчилася радіти маленьким перемогам щодня.