Розділ 1: Перші спогади

Я не дуже добре пам’ятаю своє життя з самого народження, але одне мені відомо напевне: воно подарувало мені безліч випробувань, емоцій та несподіваних поворотів. Життя — воно завжди повне див. Коли я народилася, мама глянула на мене з неймовірною теплотою. Її очі світилися радістю — адже я з’явилася в її житті. Мати завжди була поряд зі мною. Вона не могла перестати радіти, що я з’явилася на світ, адже під час вагітності існувала загроза викидня, і вона переживала, чи народжуся я взагалі. На щастя, я народилася здоровою і красивою дівчинкою. Моя дата народження, за народними прикметами, вважалася нещасливою, але я народилася в березні 2009 року, у ту саму «прокляту» дату — п’ятницю, 13-го. Скільки ж історій я чула… За словами мами, мій батько часто сидів за комп’ютером і не приділяв мені уваги. Ось такими були мої перші місяці життя. Пам’ятаю, як лежала в своєму маленькому ліжечку, і до мене підійшов мій дядько Іван. Його обличчя світилося посмішкою, а очі випромінювали тепло і радість. Вся родина дуже любила мене — кожен хотів приділити трохи свого часу, погратися, розповісти щось цікаве. Бабуся була моєю постійною супутницею: вона гралася зі мною, підбадьорювала, співала колискові, сідала поруч, коли мені було сумно, і завжди піклувалася про мене. Вона робила безліч речей, про які тоді я ще не могла навіть здогадатися, але тепер розумію, скільки любові вкладала у кожен момент. Тоді, коли мені не було ще й року, я не усвідомлювала, наскільки рідною для мене є ця людина. Я ще не розуміла, що ці маленькі дотики, усмішки і турбота формують моє перше відчуття безпеки і тепла. Пам’ятаю запах бабусиної хустки, легкий шум її голосу, коли вона розповідала казки або просто сиділа поруч. Ці моменти здавалися мені звичайними тоді, але зараз я розумію, наскільки вони були важливі. Іноді до мене підходили інші члени родини — мама, тато, дядько, тітка — і кожен приносив щось своє: хтось усмішку, хтось маленьку іграшку, хтось увагу та ласку. У такі миті я відчувала себе частиною великої родинної любові, навіть не розуміючи цього повністю. Ці ранні спогади про турботу, тепло і увагу стали основою того, ким я стала і ким хочу бути. 

Я пам’ятаю, як вчилася ходити. Спочатку — несміливо, тримаючись за маленькі ходулі, які для мене здавалися справжньою опорою у великому світі. Кожен крок давався важко, але водночас приносив радість, бо я відчувала, як відкриваю для себе щось нове. Потім я відважилася зробити кроки без підтримки — і цей момент був для моєї родини справжнім святом. Усі навколо раділи, плескали в долоні, а я сміялася від щастя, хоч ще й не розуміла, наскільки важливим є цей маленький крок. Не менш яскравим був мій перший звук, який перетворився на слово. Воно було найцінніше для мами — я сказала «мама». Її очі тоді засвітилися такою любов’ю і гордістю, що це назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. Це був початок мого шляху до того, щоб говорити, висловлювати свої думки і ділитися почуттями. Це були справді чудові моменти мого життя. Тоді я відчувала себе по-справжньому щасливою — і, мабуть, саме в ті миті я вперше зрозуміла, що значить бути оточеною любов’ю. 

Перший та другий рік мого життя пролетіли швидко, сповнені маленьких відкриттів і перших кроків у великому світі. Я вчилася ходити, говорити перші слова, досліджувати навколишнє середовище. Кожен день приносив щось нове: перші сміхи, перші іграшки, перші випадкові падіння і нові вміння. Хоч я й не ходила в садочок, бо мама боялася відпускати мене туди через власний трагічний досвід, моє дитинство було сповнене маленьких пригод і відкриттів. Мама створювала для мене цілий світ вдома: ми разом гралися, малювали, читали казки, вигадували історії. Кожен день приносив нові радощі — я вчилася робити перші прості речі сама, спостерігала за мамою, татовими спробами допомогти, слухала сміх бабусі. Я пам’ятаю, як відчувала себе дослідницею у цьому маленькому, затишному світі, де кожен предмет, кожна іграшка і кожна людина мали своє значення. Мама завжди була поруч, підтримувала і оберігала мене, і саме завдяки цьому я відчувала себе в безпеці та щасливою. Навіть без садочка я вже пізнавала, що таке дружба і взаємодія — адже родина стала моїм маленьким «дитячим садком», де я вчилася сміятися, ділитися, пізнавати світ і розуміти, що любов і турбота оточують мене навіть у найпростіших моментах.