Зустріч різносвітних

Крізь темні зарослі простягаються тоненькі промінчики світанку. Дівчина наосліп робить тихі кроки. Прислухаючись до середовища, різко повертає голову прямо, знайшовши чужорідні звуки, що не давали їй спокою.
–Агов, дітки, що тут забули?
Дівча натягнуло тятиву, підійшовши впритул до блакитнобрової жінки, яка непорушно стояла, ніби не помічаючи небезпеки. Її рудоволоса сестра ледь чутно зойкнула. Та вже тепло усміхнулася й перепитала: – То як? Чому ви під куполом захисним сиділи посеред темних хащів? Ще й самі
Темнобровий хлопець поруч мовчки опустив зброю дівчинки, приклавши до губ палець, мовляв "не говори", і відмовив її від непотрібного вбивства. Зеленоокий парубок із карими очима, що найвищий, питає насторожливо: – А скільки нам років на вашу думку?
– Близько 15, певно. О, то вас четверо? Чимало
"Як вміло панна орієнтується у звукових чуттях. Вражає", - подумки говорить темнобровий
– Ви...бачите нас? - питає рудоволоса
– Ну авжеж! Я хоч і сліпа, та не глуха
– Як ти дізналася про купол? - гнівно відповідає червонокоса.
– А ви гостра на язик, панночко. Один із моїх друзів знається на чародійстві. Так і збагнула
Вони підозріло переглянулися.
– Слухайте, якщо вам нікуди йти. То приєднуйтеся до нас. Моя сім'я знає, у цьому світі часто дітей кидають зі своїх причин. То я переконаю їх захисти вас не певний час
Телепатично зв'язавшись одне з одним, обичетверо питаються: – Цей світ?
– Якась наївна стара, вам так не здається? Нам не може так пощастить після стількох невдач!
– А раптом молитви не даремними були, Горпино?
– Рудава, ти мене не переконуй! Те, що ми опинилися в одному пеклі, не означає, що це дає якийсь привід тобі довіряти!
– Схаменися, Горпино! Дай Квітці спокій
– І якщо це знову пастка королівської гвардії? - задумався зеленоокий. - Наших сил не вистачить навіть кам'яну брилу зрушити, що вже про людей казати, Ярило
– Нам немає чого втрачати. Вони і так усе відібрали, Юхиме.
– До того ж, їй вірити можна, Ярилко. Душа її чиста, - запевняє Квітка. "Проте якась загублена"
– То що? Ідете?
– Так - невпевнено, але одноголосо вигукнули "діти"....
...– Я ж казав тобі, Юстино, не тягати до сім'ї кого заманеться. А що як у них глисти, абощо?
– Це діти, а не коти, Сиг`ізе. Єдине, що вони переносять у собі, це генетику.
– А бодай тобі грець, Юстино! Куди знову тебе понесло?! Ми в цьому світі декілька днів, а ти вже кудись зникаєш!!
– Вибач, сестронько. Без тебе більше нікуди не піду!
– Ага, такій як довіритися, то краще собі ноги відстрелити.
– Тільки тобі дозволено так жартувати, Гальку, – поспішно усміхається Сигіз.
– Ще один тягар принесла із собою. Хмпф, дратуєш, Юстино
– Єдиний тягар серед нас – це ти, Павлюче!
– Я Павло!!
– Байдуже, - закочує очі Юстина (П.авторки: ой, почекай, у неї ж немає очей)
– Бідні дітки, ще не знають, що на них очікує, - жалісливо дивиться на них кароокий Трохим, що побратим Сигіза.
– Чуєте, народ, мені здалося, чи той дядько нам поспівчував? "Діти" в мить переглянулися й опустили плечі в нерозумінні.
– Павло, зосередься на справі. Можливо, ці дітлашки стануть гарними піддослідними у наших експериментах, – сміється Ція, обіймаючи брата Павла.
– Ким-ким вона нас там назвала?!!? - обертається розлючена Горпина до Ярила, який так само байдуже відвернув погляд.
...Наступна зупинка – на схилах Слобідського квіткового краю.
– ПЕРЕПОЧИНОК! - вигукнув Павло.
Юстина поклала Галину на своєрідну постіль під відкритим сонячним небом, швидко змайстровану Трохимом та Цією. Сигіз пішов за хмизом, а сестри розповідають цікаві байки "діткам".
– Хочете, я вам бувальщину минулого світу розкажу, га?
Усі мовчать, як Галина підбадьорливо оголосила "так", ніби цю історію вона почує вперше.
– Краще розкажіть, пані Юстина, хто ви взагалі? Ви мандрівники?
– Чи чорні маги-ритуалісти, для яких діти є ідеальною жертвою?!