Розділ 6. Те, що можна врятувати

О сьомій ранку я стояла біля дверей «Липи» з двома паперовими стаканчиками кави.

Один був для мене.

Другий — для жінки, з якою я збиралася посваритися.

Невдячна справа — приходити на серйозну розмову з кавою. Особливо коли знаєш, що людина, якій ти її принесла, пекла тобі пироги на кожен день народження від дванадцяти років.

Але я не спала майже всю ніч.

І тепер мені було байдуже, наскільки незручною вийде ця розмова.

Світло на кухні вже горіло.

Я почула знайомий стукіт ножа об дерев'яну дошку, запах свіжої здоби й тихе бурмотіння пані Зої. Вона завжди розмовляла з тістом. Іноді лагідно. Іноді так, наче воно завинило перед усією її родиною.

— Доброго ранку, — сказала я.

— О, Соломійко. А ти чого так рано?

Вона озирнулася, витираючи руки об фартух.

Я поставила каву на стіл.

— Нам треба поговорити.

Пані Зоя подивилася на стаканчик.

Потім на моє обличчя.

— Знайшла коробку?

Я кивнула.

Вона повільно сіла.

— Значить, знайшла й листа.

Ці слова зачепили мене сильніше, ніж я очікувала.

— Ви знали, що він там?

— Знала.

— І вчора нічого не сказали?

— Я хотіла, щоб ти сама прочитала.

Я відчула, як стискаються пальці.

— Пані Зоє, мені двадцять вісім. Я не маленька дівчинка, від якої треба ховати неприємні речі.

— Знаю, доню.

— Тоді чому всі навколо вирішують, що мені можна знати, а чого ні?

Вона опустила погляд.

Я хотіла продовжити, але побачила її руки.

Звичайні руки літньої жінки. Сухі, із дрібними тріщинками від води й мийних засобів. Вона поклала їх на коліна й нервово терла великим пальцем старий опік.

Мені стало соромно за власний тон.

Але не за запитання.

— Вибачте, — сказала я тихіше. — Я просто хочу зрозуміти.

Пані Зоя кивнула.

— Твоя мама дуже боялася втягнути тебе в ту історію.

— Це я вже знаю.

— Ні, Солю. Не знаєш.

Вона зняла окуляри й протерла їх краєм фартуха.

— Коли першу пекарню почали душити боргами, Олена спочатку думала, що сама десь помилилася. Потім знайшла розбіжності. А тоді до неї прийшла одна жінка.

Я завмерла.

— Яка?

— Ірина. Прізвища не пам'ятаю. Вона працювала з документами в тій фінансовій компанії.

Я згадала слова Данила.

Жінка, яка першою виявила підробку.

Жінка, яку потім звільнили.

— Що вона сказала мамі?

— Що цифри змінили після перевірки. І що хтось дуже поспішав закрити справу, поки ніхто не почав порівнювати документи.

— Вона мала докази?

— Мала копії. Не всі, але дещо встигла зберегти.

Я витягла телефон.

— І що було далі?

— Твоя мама намагалася домовитися про новий розгляд. Спочатку їй обіцяли перевірку. Потім перестали відповідати на дзвінки.

Пані Зоя замовкла.

— А лист Данила? — запитала я. — Той, із підписом і штампом.

Вона підвела очі.

— Це я допомогла його зареєструвати.

Я не відразу зрозуміла.

— Як?

— Ірина передала твоїй мамі копію листа. Сказала, що його хочуть відкликати. Ми з Оленою поїхали до офісу й попросили прийняти документ офіційно. На нашій копії поставили штамп.

— Але Данило каже, що в їхній системі лист скасували.

— Може, й скасували. Я в тих системах нічого не розумію. Але пам'ятаю, як твоя мама стояла біля віконечка й повторювала: «Поставте дату. Мені потрібна дата».

Я повільно опустилася на стілець.

Мама.

Моя вперта мама.

Вона не просто прийняла поразку, як я думала всі ці роки.

Вона боролася.

І навіть залишила докази.

— Чому це не допомогло?

— Не знаю, Солю.

— Ви ж були поруч.

— Я була поруч, коли вона плакала на кухні. Коли рахувала, скільки грошей залишилося на зарплати. Коли продавала холодильник, який так довго вибирала. Але на кожній зустрічі з юристами чи фінансистами мене не було.

Я мовчала.

— І ще одне, — сказала пані Зоя.

Я підвела голову.

Вона дивилася на мене зовсім інакше.

— Твоя мама не хотіла, щоб ти ненавиділа того хлопця.

— Данила?

— Так.

Я гірко всміхнулася.

— Дивна турбота після всього, що він зробив.

— Може. Але вона казала, що він не єдина людина, яка винна.

— Хто ще?

— Не знаю.

Я вже відкрила рота, щоб перепитати, але вона випередила мене:

— Справді не знаю. Якби знала, сказала б тобі зараз.

У її голосі було стільки втоми, що я повірила.

Не тому, що хотіла.

Просто знала цю жінку надто давно.

Я підсунула до неї каву.

— Вона вже, мабуть, охолола.

Пані Зоя взяла стаканчик.

— Нічого. Гаряче мені лікар і так заборонив.

Ми обидві всміхнулися.

А потім вона простягнула руку й накрила мою долоню своєю.

— Ти можеш сердитися на мене, Солю.

Я похитала головою.

— Я серджуся.

— Знаю.

— Але більше не приховуйте від мене нічого. Будь ласка.

— Добре.

Я стиснула її пальці.

І раптом відчула, як сильно за останню добу втомилася.

Мені хотілося не розбирати документи й не з'ясовувати, хто кого обдурив.

Мені хотілося сісти поруч із мамою на кухні.

Поскаржитися їй.

А вона б насипала мені супу й сказала, що спочатку треба поїсти.

— Соломійко, — тихо озвалася пані Зоя.

— Що?

— Ти сьогодні снідала?

Я засміялася.

І мало не розплакалася.

О десятій ранку зламалася холодильна вітрина.

Не зовсім зламалася.

Просто температура всередині піднялася до одинадцяти градусів, а компресор видавав звук, схожий на кашель старого трактора.

Артем стояв біля неї з таким виглядом, наче очікував, що вона зараз вибухне.

— Я нічого не чіпав, — повідомив він.