Розділ 5. Синя коробка

Розділ 5. Синя коробка

На дні коробки лежала фотографія, яку я ніколи раніше не бачила.

Мама стояла перед нашою першою пекарнею. У білій сорочці, з недбало зібраним волоссям і борошном на щоці. В руках тримала величезний пиріг, прикрашений полуницею.

Вона сміялася.

Не усміхалася для фотографії, як робила зазвичай, а сміялася по-справжньому, трохи закинувши голову.

Я провела пальцем по її обличчю.

— Мам, ну чому ти мені нічого не розповіла?

Квартира, звісно, промовчала.

Я вже два роки жила сама, але досі іноді ловила себе на тому, що прислухаюся до звуків із сусідньої кімнати. Наче мама ось-ось покличе мене пити чай або попросить допомогти з якимось рецептом.

Перші місяці після її смерті я навіть не могла прибрати її улюблену чашку.

Зелену, з відбитою ручкою.

Вона досі стояла на полиці.

Я поклала фотографію поруч і повернулася до коробки.

Під кількома старими листівками знайшовся конверт із квитанціями. Далі — зошит, у якому мама записувала замовлення на торти, якісь накладні й маленька записка з номером телефону.

Нічого особливого.

Я почала боятися, що пані Зоя помилилася.

Можливо, мама просто зберігала тут усе, що шкода було викинути.

Аж раптом пальці натрапили на щось тверде.

На самому дні лежала папка з цупкого картону, перев'язана тонкою синьою стрічкою.

Я витягла її.

На обкладинці маминим почерком було написано:

«Перша "Липа". Фінанси».

І нижче, дрібніше:

«Не викидати».

У мене пришвидшилося серцебиття.

Я розв'язала стрічку.

За двадцять хвилин кухонний стіл був завалений паперами.

Платіжні доручення.

Рахунки від постачальників.

Копії договорів.

Старі фінансові звіти.

Я намагалася розкласти їх за датами, але що більше читала, то менше розуміла.

Мама колись пропонувала навчити мене вести бухгалтерію.

А я сміялася й казала, що краще спечу сотню тістечок, ніж розбиратимуся з однією декларацією.

Тепер мені було зовсім не смішно.

Я відкрила ноутбук і написала Ліді.

«Ти ще не спиш?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Якщо ти знову знайшла щось у договорі Ратушного, я тебе заблокую».

Я усміхнулася.

«Не в його. У маминих документах».

Три крапки з'явилися відразу.

«Що саме?»

«Поки не знаю. Тут купа паперів із першої пекарні».

«Нічого не викидай і не пиши на оригіналах. Завтра подивимося».

Я хотіла відповісти, але в цей момент помітила лист.

Він лежав між двома звітами.

Звичайний аркуш, надрукований на фірмовому бланку компанії, назви якої майже не пам'ятала.

Я пробігла очима перші рядки.

Потім повернулася на початок.

І прочитала уважніше.

У листі йшлося про виявлені розбіжності між первинними фінансовими документами пекарні та даними, які використали для оцінювання її платоспроможності.

Автор рекомендував призупинити ухвалення остаточного рішення до завершення перевірки.

Я не відразу зрозуміла юридичне значення цих слів.

Але внизу стояв підпис.

Данило Ратушний.

Я застигла.

Перечитала останній абзац.

Іще раз.

Данило казав, що знав про неправильні цифри. Що намагався щось зробити, але не встиг. Що документи зникли, а його слів було недостатньо.

А тут лежало письмове підтвердження того, що він вимагав перевірки.

Я взяла телефон.

Було двадцять три сімнадцять.

Пізно.

Непристойно пізно для робочих дзвінків.

Але після всього, що я сьогодні почула, правила ввічливості здавалися мені не найважливішою проблемою.

Я відкрила наш чат.

Довго дивилася на порожнє поле повідомлення.

Потім написала:

«Ви сказали, що промовчали. Але я знайшла лист із вашим підписом. У ньому ви вимагали перевірити документи».

Відправила.

Поклала телефон на стіл.

І відразу пошкодувала.

Навіщо я взагалі йому пишу?

Він міг давно спати. Або вечеряти з кимось. Або займатися своїми справами, які, без сумніву, були значно важливішими за мої нічні розкопки.

Екран засвітився.

«Надішліть фотографію, будь ласка».

Я кліпнула.

Потім сфотографувала лист.

За хвилину він зателефонував.

— Соломіє?

Його голос був нижчим, ніж удень.

Трохи хрипким.

Я раптом уявила, як він сидить десь у своїй квартирі, без суворого костюма, можливо, з розстебнутим коміром сорочки.

І миттєво розсердилася на себе.

Господи, яке мені діло, у що він одягнений?

— Слухаю.

— Де ви знайшли цей документ?

— У маминих речах. А що?

— Це оригінал?

Я знову подивилася на аркуш.

— Не знаю. Підпис, здається, справжній. Чорнило не надруковане.

— Можете перевернути?

— Навіщо?

— Будь ласка.

Я перевернула лист.

На звороті, біля нижнього краю, був маленький прямокутний штамп.

Синій.

Із датою та номером.

— Тут є печатка про отримання, — сказала я. — Точніше, штамп.

У слухавці стало тихо.

— Даниле?

— Прочитайте дату.

Я назвала число, місяць і рік.

Він нічого не відповів.

— Щось не так?

Я почула, як він повільно видихнув.

— Соломіє, ви впевнені, що це саме той лист, який ви мені надіслали?

— Я тримаю його в руках.

— На звороті є ще щось?

Я піднесла аркуш до світла.

— Номер. І якийсь підпис, нерозбірливий.

Знову тиша.

Мене почало дратувати, що він постійно змушує мене чекати.

— Ви можете пояснити, що відбувається?

— Цей документ офіційно зареєстрували.

— І що?

— Мені тоді повідомили, що його відкликали до відправлення.

Я насупилася.

— Хто повідомив?