Розділ 4. Чужа провина

— Тільки не за себе.

Я дивилася на Данила, чекаючи, що він продовжить.

Він стояв біля вікна, тримаючи мамин запис так обережно, ніби старий папір міг розсипатися в його пальцях.

— Тоді за кого? — запитала я.

— За людину, яка першою виявила підробку.

У кабінеті стало зовсім тихо.

— Яку підробку?

Данило повернувся до столу й поклав запис переді мною.

— У фінансовому звіті вашої матері були завищені зобов'язання. Через них кредитор відмовив у реструктуризації боргу. Я дізнався, що частина цифр не відповідає первинним документам, за кілька днів до остаточного рішення.

Я повільно сіла.

— Хочете сказати, що мама втратила пекарню через чужу помилку?

— Це була не просто помилка.

Я підвела голову.

— Що?

— Деякі показники змінили навмисно.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити почуте.

Усі ці роки я думала, що мама просто не впоралася. Що неправильно розрахувала сили, взяла надто великий кредит, довірилася не тим постачальникам.

Вона й сама так говорила.

Не скаржилася. Не шукала винних. Лише повторювала, що наступного разу буде обережнішою.

А тепер цей чоловік сидів навпроти й повідомляв, що все могло бути інакше.

— І ви знали? — запитала я.

— Так.

— Знали до того, як підписали рішення?

Він не відповів одразу.

— Так, Соломіє.

Я засміялася.

Тихо, зовсім невесело.

— Господи. Ви хоч розумієте, що зараз сказали?

— Розумію.

— Ні. Не розумієте.

Я різко підвелася.

— Моя мама два роки виплачувала борги після закриття тієї пекарні. Продала машину. Продала бабусині прикраси. Працювала майже без вихідних, щоб відкрити новий заклад. Вона навіть на лікуванні намагалася економити, бо боялася залишити мені борги!

Данило мовчав.

— А ви зараз сидите тут і спокійно кажете, що знали?!

Він опустив очі.

І я вперше подумала, що його незворушність, яка так мене дратувала, можливо, зовсім не означає байдужості.

Але співчувати йому я не збиралася.

— Чому ви промовчали?

Він провів долонею по обличчю.

— Жінка, яка першою звернула увагу на розбіжності, працювала з документами нашої компанії. Коли керівництво дізналося про її знахідку, її почали звинувачувати в порушенні внутрішніх правил. Погрожували звільненням і кримінальною справою.

— І ви вирішили захистити її?

— Я вирішив, що спочатку потрібно отримати докази, яких вони не зможуть приховати.

— І отримали?

— Ні.

Я відвернулася до вікна.

На склі залишилися тонкі дощові доріжки. Унизу, біля входу в «Липу», молода жінка складала парасолю, перш ніж зайти всередину.

Звичайне життя.

Кава, дощ, обідня перерва.

А моє власне минуле щойно розвалилося на шматки.

— То ви обрали мовчання, — сказала я.

— Так.

— Хоча могли попередити маму?

— Міг.

Я міцно стиснула край підвіконня.

— І що сталося з тією жінкою?

— Її звільнили.

Я обернулася.

— Тобто ви навіть її не врятували?

Данило прийняв цей удар мовчки.

— Ні.

Хотілося сказати щось жорстоке.

Щось таке, щоб йому теж стало боляче.

Але переді мною не було людини, яка заперечувала свою провину. Він навіть не просив зрозуміти його.

І від цього я почувалася ще більш розгубленою.

— Що ви зробили після того рішення?

— Пішов із компанії. Намагався домогтися внутрішньої перевірки. Пізніше звернувся до юристів.

— І?

— Мені повідомили, що підстав переглядати справу немає. Частина документів зникла з архіву. А моїх слів було недостатньо.

Я подивилася на нього.

— Ви хочете, щоб мені стало вас шкода?

Він похитав головою.

— Ні. Я хочу, щоб ви знали, що відбулося. Наскільки це можливо.

— Запізно, Даниле.

Його погляд на мить зупинився на маминому записі.

— Ваша мама сказала мені майже те саме.

Я завмерла.

— Ви з нею зустрічалися після закриття?

— Так. Приблизно через кілька місяців. Коли вона вже готувалася відкрити нову «Липу».

— І що вона сказала?

Він ледь помітно всміхнувся.

Сумно.

— Що я дуже добре навчився рахувати чужі гроші. Але так і не навчився розуміти, чого людям коштують мої рішення.

Я впізнала маму в цих словах.

Так виразно, що на якусь мить мені здалося, ніби вона стоїть поруч.

Мама ніколи не кричала, коли справді сердилася.

Вона могла відпустити людину одним реченням.

І більше ніколи до цієї розмови не повертатися.

Я ковтнула клубок у горлі.

— Вона вас пробачила?

— Не знаю.

— А ви запитували?

Данило похитав головою.

— Не наважився.

Я подивилася на нього довше, ніж збиралася.

Дивно.

Учора він здавався чоловіком, який не боїться нічого на світі.

А зараз я дізнавалася, що найважливіші свої рішення він колись ухвалив саме через страх.

— Ви купили цей будинок через почуття провини?

Я поставила запитання, яке не давало мені спокою від початку розмови.

Данило повільно підвів очі.

— Не лише.

— Тоді через що?

— Я дізнався, що будівлю продають. І що наступний власник, найімовірніше, не продовжуватиме вам оренду.

— І вирішили стати моїм рятівником?

— Ні.

— А на що це схоже?

Він трохи подався вперед.

— Соломіє, я не пропоную вам подарувати ресторан. Не прошу приймати мої умови без обговорення. Ви вже залучили юристку, і це правильно. У вас є можливість довести, що заклад може працювати стабільно.

— А якщо не доведу?

— Тоді нам доведеться шукати інше рішення.

— Або ви просто зачините «Липу».

Він не відвів погляду.

— Я не можу обіцяти того, в чому не впевнений.