Розділ 3. Підпис, який залишився

— Я запитала, чи знаєте ви, чому мама записала ваше прізвище.

Мій голос прозвучав спокійніше, ніж я очікувала.

Данило сидів навпроти, поклавши долоні на стіл. Тепер він уже не посміхався.

— Я не знаю, що саме вона написала.

— Але ви припускаєте.

— Так.

Мені захотілося встати й піти.

Не тому, що я боялася правди. Навпаки — я надто довго прожила з маминими поясненнями, які колись прийняла без запитань.

Перша «Липа» закрилася через борги.

Ми почали все спочатку.

Таку версію я знала.

А тепер переді мною сидів чоловік, який явно міг розповісти більше.

— Ви працювали в банку? — запитала я.

Він ледь помітно здивувався.

— Чому питаєте?

— Мама згадувала якогось молодого фінансиста. Він займався нашим кредитом. Я не пам'ятаю імені.

— Працював, — нарешті сказав Данило. — Але не в банку. У компанії, яка обслуговувала частину проблемних кредитів.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося.

— І ви займалися нами?

— Так.

Одне слово.

Усього одне.

Але після нього моє ставлення до всього, що відбулося вчора, змінилося.

— Тобто ви прийшли сюди не випадково?

— Ні.

Я коротко засміялася.

Без жодних веселощів.

— Чудово. Просто чудово.

Він не перебивав.

І це дратувало ще сильніше.

— Ви знаєте, що ми втратили тоді?

— Знаю.

— Ні, — заперечила я. — Ви бачили документи. Ви не бачили, як мама поверталася додому після чергової зустрічі й сиділа в коридорі, навіть не знімаючи пальта. Не бачили, як ми продавали обладнання за половину вартості. Не бачили, як вона потім місяцями не могла пройти повз ту вулицю.

Я замовкла, бо голос почав тремтіти.

Данило опустив погляд.

— Ви маєте право злитися.

— Не треба говорити мені, на що я маю право.

— Добре.

Ми замовкли.

За сусіднім столиком сміялися дві жінки. Орися приймала замовлення. У вікно стукав дрібний дощ.

Я раптом усвідомила, що ми сидимо посеред ресторану й говоримо про речі, які мені самій ще важко зрозуміти.

— Нам треба продовжити цю розмову не тут, — сказала я.

— Згоден.

— І не зараз.

Данило кивнув.

Я зібрала документи й підвелася.

— Мені потрібен час. Угоду я покажу юристці.

— Звісно.

Він теж підвівся.

— Соломіє.

Я зупинилася.

— Що?

— Я не прийшов сюди, щоб повторити те, що сталося колись.

Я глянула на нього.

— Тоді почніть із правди.

Він прийняв ці слова без заперечень.

— Почну.

До вечора я працювала так, наче від кількості виконаних справ залежало моє життя.

Перерахувала запаси.

Подзвонила трьом постачальникам.

Перевірила собівартість нового обіднього меню.

Навіть знайшла помилку у звіті за вересень, через яку ми неправильно враховували витрати на доставлення.

Орися спостерігала за мною з дедалі більшим занепокоєнням.

— Ти можеш хоча б сісти?

— Можу.

— То сядь.

— Зараз.

— Солю.

Я поклала ручку.

Подруга підсунула мені тарілку супу.

— Їж.

— Я не голодна.

— Це не запитання.

Я зітхнула й узяла ложку.

Ми деякий час мовчали.

Потім Орися запитала:

— То він справді знав твою маму?

Я кивнула.

— І що сказав?

— Що працював із нашим старим кредитом.

Орися опустила очі.

— Ох.

— Саме так.

— А пані Зоя?

Я похитала головою.

— Уникає мене. Певно, думає, що я не помітила.

— Вона ж із тобою від самого початку.

— Тим більше мала б щось сказати.

Я подивилася на записник, що лежав біля каси.

Мені раптом захотілося, щоб мама була тут.

Щоб я могла спитати її прямо, без записок, таємниць і чужих відповідей.

Але мама вже нічого не пояснить.

І саме це боліло найбільше.

Наступного дня я прийшла з юристкою.

Точніше, з Лідою, яка була моєю університетською подругою й тепер працювала з комерційними договорами.

Вона погодилася допомогти, але спочатку суворо попередила, що дружба не звільняє мене від необхідності уважно читати кожне речення.

— Особливо коли друга сторона має більше грошей на адвокатів, ніж ти на каву за рік.

Я не сперечалася.

Ми зустрілися з Данилом у невеличкому кабінеті на другому поверсі будівлі. Раніше там сидів бухгалтер пана Левка, але тепер приміщення виглядало майже порожнім.

Лише стіл, кілька стільців і коробки з документами.

— Пане Ратушний, — почала Ліда після знайомства, — ми уважно вивчили пропозицію. У нас є правки.

Він кивнув.

— Слухаю.

Ліда почала з питання конфіденційності.

Потім перейшла до фінансових показників.

Згодом ми обговорювали працівників, умови ремонту, відповідальність за обладнання та можливість продовження оренди.

Через сорок хвилин я вже ледве стримувалася, щоб не перевірити телефон.

Данило, навпаки, здавався цілком задоволеним.

Він навіть кілька разів погодився з Лідою, коли вона вказала на занадто широкі формулювання.

Нарешті ми дійшли до останнього пункту.

— І ще одне, — сказала я. — Якщо заклад досягне погоджених фінансових показників, ви письмово зобов'язуєтеся запропонувати новий договір оренди на визначених умовах. Не просто «розглянути можливість».

Данило подивився на мене.

— Ви підготувалися.

— Я навчилася не довіряти усним обіцянкам.

Він не відвів погляду.

— Справедливо.

Ліда зробила позначку.

— Добре. За умови, що сторони погодять усі критерії вимірювання заздалегідь, а не за день до завершення строку.

— Погоджуюся, — сказав Данило.

Я навіть трохи розгубилася.

Після всього, що сталося, я очікувала довгої боротьби.