Розділ 2. Умови, яких не було

Наступного ранку я прийшла до «Липи» на сорок хвилин раніше.

Не через бажання працювати.

Я просто майже не спала.

Записник лежав у сумці, загорнутий у чистий кухонний рушник. Наче від цього короткий напис міг стати менш небезпечним.

«Запитай, чому він промовчав».

Я повторювала ці слова, поки варила каву, відчиняла вікна й перевіряла залишки продуктів.

У голові крутилися десятки припущень.

Можливо, мама знала Ратушного як клієнта? Або він колись був пов'язаний із власником будівлі?

Але чому тоді її запис звучав як звинувачення?

— Ти сьогодні виглядаєш жахливо, — повідомила Орися, заходячи до зали.

— Доброго ранку й тобі.

— Я серйозно. Ти спала?

— Трохи.

— Скільки?

— Орисю.

— Зрозуміло. Дві години.

Вона повісила куртку й підійшла до кавомашини.

— Зараз зроблю тобі нормальну каву. Не ту чорну воду, якою ти себе катуєш.

Я витягла записник із сумки.

— Мені треба тобі дещо показати.

Орися миттєво стала серйозною.

Вона прочитала мамин напис і здивовано подивилася на мене.

— Це той учорашній?

Я кивнула.

— Збіг?

— Можливо. Але прізвище не дуже поширене.

— І що ти збираєшся робити?

— Запитати.

— Просто так?

— А як інакше?

Орися знову розгорнула аркуш.

— Тут є цифри. Може, якісь старі борги?

Я забрала папір.

— Не знаю. Але мама точно мала на увазі щось важливе.

— Солю, тільки не починай із ним сваритися, перш ніж дізнаєшся правду.

Я подивилася на подругу.

— Ти на чиєму боці?

— На боці ресторану. І твоєму. Саме тому хочу, щоб ти спочатку подумала.

Вона поставила переді мною чашку.

— До речі, я вчора порахувала наші витрати.

— І?

— Краще сядь.

Я сіла.

За двадцять хвилин ми з'ясували три неприємні речі.

По-перше, нам потрібна була нова холодильна вітрина. Стара споживала забагато електроенергії й погано тримала температуру.

По-друге, доставлення їжі приносило значно менше прибутку, ніж я думала.

І по-третє, якщо не збільшити кількість відвідувачів у будні, ми справді не витягнемо зиму.

Я дивилася на таблицю.

— Чому ти мені раніше цього не показувала?

— Показувала.

— Коли?

— Минулого місяця. Ти сказала, що спочатку треба полагодити піч.

Я пригадала.

І мені стало соромно.

— Вибач.

— Нічого. Просто тепер у нас є причина не відкладати.

З кухні долинув дзенькіт металевого посуду.

— Дівчата! — покликала пані Зоя. — Хто знову залишив пакети біля морозилки?

Ми обидві підхопилися.

На найближчі пів години про Данила Ратушного довелося забути.

Близько одинадцятої він прийшов знову.

Цього разу без пальта. У темно-синій сорочці, з підкоченими рукавами й тонкою папкою в руках.

Я помітила його крізь віконце кухні.

І відчула зовсім недоречне роздратування.

Чому він виглядав так, наче чудово виспався?

— Доброго дня, — сказав Данило, коли я вийшла до зали.

— Вам знову каву?

— Якщо можна.

— Шарлотку не пропоную.

— А шкода.

Я не втрималася й усміхнулася.

Лише на мить.

Потім пригадала запис у маминому блокноті.

Усмішка зникла.

— Ви принесли документи?

— Попередній проєкт угоди. Не для негайного підписання. Хочу обговорити кілька пунктів.

Ми сіли за столик біля вікна.

Данило поклав переді мною три аркуші.

Я почала читати.

Перші пункти були зрозумілими. Обмежений доступ до фінансової звітності, конфіденційність, узгодження плану роботи на два місяці.

А потім я натрапила на речення, яке мені категорично не сподобалося.

— Ви хочете мати право погоджувати великі витрати?

— Так.

— Наскільки великі?

— Понад суму, яку ми визначимо разом.

— А якщо мені терміново знадобиться нова піч?

— Тоді ви поясните, чому вона потрібна.

— І чекатиму вашого дозволу?

— Якщо ремонт оплачуватиметься з моїх коштів — так.

Я підвела очі.

— А хто сказав, що я братиму ваші гроші?

— Поки що ніхто.

— Чудово.

Він зробив маленький ковток кави.

— Ви завжди сперечаєтеся навіть із тими пропозиціями, яких вам ще не зробили?

— Лише з підозрілими.

— Тоді я попереду маю насичені два місяці.

Його спокій починав діяти мені на нерви.

Я повернулася до документів.

— І ще. Тут нічого немає про працівників.

— Ви можете додати пункт.

— Я хочу, щоб було прямо написано: жодних звільнень за вашою вимогою.

— Добре.

— І жодного продажу наших рецептів.

Данило здивовано глянув на мене.

— Навіщо мені ваші рецепти?

— Не знаю. Ви інвестор. Можливо, завтра вирішите відкрити десять пекарень.

Він усміхнувся кутиком рота.

— У такому разі я насамперед найняв би людину, яка знає, як не спалити шарлотку.

— Це було один раз!

— Я нічого не стверджую.

Я відсунула папери.

— Ви нестерпний.

— Ви ще не бачили мене на нараді.

У цю мить до столика підійшла пані Зоя з тарілкою свіжих булочок.

— Соломійко, спробуй нове тісто, — сказала вона. — Я трохи змінила пропорції, як ти просила.

Потім побачила Данила.

І завмерла.

Не на секунду.

Надовго.

Я помітила, як напружилися її пальці на тарілці.

— Доброго дня, пані Зоє, — спокійно промовив він.

Вона навіть не відповіла одразу.

— Даниле?

Я різко перевела погляд із неї на нього.

— Ви знайомі?

Пані Зоя поставила булочки на стіл.

— Давно не бачились, — тихо сказала вона.

— Так, — відповів Ратушний.

Між ними повисла дивна пауза.

Потім пані Зоя обернулася до мене.