Розділ 8. На мосту

Петро стояв на центральній арці Пішохідного мосту, вдивляючись у чорну гладінь води під собою. Нічний вітер пронизував його тонку куртку, але холоду він не відчував. Душевний біль заглушав усе. У кишені штанів лежала передсмертна записка, написана тремтячою рукою годину тому. У ній він просив пробачення у сестри та батьків за свою слабкість. Сльози давно висохли; залишилася лише страшна, дзвінка порожнеча всередині.

«Ні бізнесу, ні кохання... Нічого не лишилося», – думав Петро, ступаючи на вузьку металеву балку поручнів. Його серце перетворилося на камінь. У голові калатало одне: «Тільки стрибнути – і все скінчиться». Він підняв очі до темного неба, мов шукаючи там останнього знаку, останньої надії... Та нічого не було. Лише безмовні зорі.

Він уже було розкинув руки, роблячи останній вдих перед кроком у вічність, як раптом почув крик:

– Петро-о-о!!!

Чоловік здригнувся і озирнувся через плече. Спочатку здалося, що то міраж: до нього бігла його сестра, Анна. Її голос зривався від відчаю.

– Не смій! – кричала вона, захекана, наближаючись. – Не смій цього робити!

Петро ошелешено кліпнув. – Аню?.. Звідки...

У ту ж мить Анна вже схопила його за куртку ззаду, міцно смикнувши брата назад. Від несподіванки він утратив рівновагу і зістрибнув із поручня на настил мосту. Вони обоє повалилися на холодні дерев’яні дошки. Анна не відпускала його, притискаючи до себе, ніби боялася знову випустити.

– Ти що твориш?! – зірвалася вона на нього, її голос хрипів від бігу і сліз, що клубочилися в горлі. – З глузду з’їхав?!.. Як ти міг? Як посмів залишити мене?!

Петро отямився від шоку. Він побачив, як над ним схилилося заплакане, зле й одночасно налякане обличчя сестри. – Аню... – тільки й вимовив він.

Вона почала гамселити його кулаками в груди, ридаючи: – Дурень! Егоїст! Що б я без тебе робила?! Ти думав про це?!

Петро мимоволі спробував заслонитися, але потім обійняв її міцно, дозволяючи бити себе. – Пробач... пробач мені... – шепотів він винувато.

Анна виплеснула усю свою страшну напругу цими ударами. Нарешті сили покинули її, і вона притулилася до брата, продовжуючи плакати. Він гладив її по спині, сам ледве стримуючи сльози.

– Це все... бізнес прогорів... Настя... кинула... – почав було Петро схлипувати.

Вони ще сиділи притиснувшись один до одного, коли пролунав несподіваний дзвінок. Анна здригнулась – це був її телефон. На екрані світився незнайомий номер. Вона вагалася мить, але натиснула "прийняти".

– Алло?

– Доброго вечора… Ви Анна?.. – у слухавці – жіночий голос, тремтячий, схвильований до краю. – Вибачте, що турбую. Я… просто не знаю, куди ще дзвонити. Ви – сестра Петра?

Анна відчула, як щось холодне ковзає вздовж хребта.

– Так. А що сталося?

– Я… я не можу його знайти. Його телефон не відповідає. Я подзвонила всім, кого знала, але ніхто не бачив його від ранку. Я вже не знаю, що думати… – голос затремтів. – Пробачте… Мене звати Настя. Я… його дівчина. Просто скажіть, він... з ним усе добре?

Анна мовчала кілька секунд. Петро напружено дивився на неї, наче щось відчув. Вона перевела на нього погляд і побачила – він зблід.

– Це Настя, – тихо сказала Анна. – Вона хвилюється за тебе. Дуже.

Він витріщився, неначе не вірив. Анна простягнула йому телефон. Петро взяв його з обережністю, як крихку чашу.

– Алло?.. – видавив він.

– Петрику?.. Це ти? Боже, нарешті! – Настін голос зірвався. – Я дзвоню, дзвоню, думала, я не знаю що думати... Я так налякалася… Я шукала тебе весь день. Я загубила телефон ще вчора, а сьогодні була на зустрічі – я знайшла інвестора, справжнього, надійного! Усе можна врятувати… Тільки скажи, що з тобою все добре, будь ласка…

Петро затулив обличчя долонею. Його плечі затремтіли. Він хрипко вловив повітря і прошепотів:

– Я… я тут, поруч з сестрою. І я… дякую тобі. Пробач, Настю… Я думав… Я все неправильно зрозумів…

Анна відвернулася, щоб не заважати. Вітер дув їй в обличчя, а в думках билося одне єдине слово: "встигла."

Невдовзі підійшов Сергій і повідомив, що полагодив машину і готовий відвезти усіх кому куди треба.

За годину вони вже їхали в машині – в напрямку Оболоні. Сергій мовчки вів, зосереджено тримаючись за кермо. В його поведінці більше не було жартівливості – тільки втома і зосередженість, він намагався тримати ситуацію під контролем. Петро сидів на задньому сидінні. Аня – поряд із Сергієм, дивилась у вікно, але думки її літали десь між зорями і глибинами Дніпра.

Коли вони вже минали Гаванський міст, Петро озвався ззаду:

– Ань… – він говорив тихо, обережно. – Як ти мене знайшла?

Анна не повернулась одразу. Зачекала кілька секунд. Потім відповіла – спокійно, але глибоко:

– Я… відчула тебе. Відчула твою самотність. І зрозуміла, де ти. Все інше – секрет.

Вона повернула голову, подивилась йому в очі через плече і загадково посміхнулась: