Розділ 7. Сеанс і прозріння

За десять хвилин потому вони вже сиділи в затемненому залі. Світло екрану осявало її втомлене обличчя. Вона намагалася зосередитися на фільмі, проте думки весь час поверталися до пережитого дня.

Фільм виявився несподівано захопливим: лірична драма з елементами містики. Головний герой – молодий чоловік, який через втрату віри у життя вчиняв дурниці, але отримував знаки згори. Анна мимоволі провела паралелі зі своєю ситуацією. За годину перегляду вона трохи розслабилася, поринувши в історію на екрані.

Та ось настав кульмінаційний момент: герой стрічки, доведений до відчаю, стояв на поруччі мосту, точнісінько як в останньому видінні Анни. У кадрі відкрилася панорама нічного міста – і Анна аж підскочила в кріслі. Це був Київ! Герой фільму стояв на перилах пішохідного мосту через Дніпро, який вона так добре знала.

– Ось де… – вирвалося в неї пошепки.

Сергій кинув на неї стурбований погляд. Та вона вже не стежила за фільмом – на екрані персонаж зробив крок у порожнечу. Камера показала, як він летить вниз – і падає у річку. За мить герой виплив на поверхню живий: за сюжетом це був його символічний "стрибок віри" для переосмислення життя.

Але Анна цього майже не бачила. В її голові один за одним складалися пазли. Ось він, стрибок з мосту – як у її сні. Той самий міст. І чоловік… Її чоловік на мосту уві сні теж був близький, рідний, вона сама не розуміла як це пояснити, але відчувала це...! Серце Анни закалатало.

– Сергію, – вона вчепилася йому в руку, – мені треба бігти. Зараз же.

Він здригнувся: – Що? Зачекай, ще ж фільм...

– Я знаю, де останнє ведіння! І хто той чоловік, що має стрибнути, – випалила вона, підводячись. Її голос тремтів. – Це мій брат. Я маю врятувати його! – тут вона згадала: у сні чоловік стояв спиною, але була хода – упевнена, трохи з напруженими плечима, ніби він завжди ніс щось важке на собі. Така ж, як у її брата. Потім – куртка: темно-синя, з потертою нашивкою на лікті, яку брат колись сам пришивав, бо "викидати шкода, ще послужить". І ще щось… запах. Вітер тоді ніс ледь вловимий аромат – його улюблених парфумів, терпких, з нотками деревини й перцю, які вона впізнала б серед тисячі. Усе це, як дрібні шматки мозаїки, раптом склалося в ціле – то був Петро. Її брат. І він стояв на тому самому мосту. І в неї залишалось зовсім мало часу.

Сергій оторопів лише на секунду – потім теж схопився на ноги. Не питаючи пояснень, він зрозумів по її очах, що все серйозно. Вони тихцем, перепрошуючи людей, пройшли до виходу із залу.

У голові Анни шуміло. Як вона раніше не здогадалася? Уві сні обличчя чоловіка на мосту було не видно, вона сама була ним, але зараз вона була впевнена: то був Петро, її старший брат. Він єдиний, хто підходив під образ: той самий зріст, статура. І останнім часом він був у пригніченому стані через свої бізнесові негаразди та сварку з дівчиною. Раптом тьохнуло серце: вона ж з ним теж посварилась пару місяців тому!

І так і не подзвонила. Не написала. Відвернулася, як і всі інші. Бо подумала, що він сильний, що впорається. Бо їй було боляче – і вона вирішила, що має право образитися. Та хіба має? Хіба мала?..

Анна згадала той сон. Останній. Найстрашніший. Вона стояла на перилах мосту – у його тілі – і не було нічого: ні думок, ні страху. Була тільки порожнеча, густа, мов холодна вода під ногами. Світ видавався далеким і чужим. Жодної руки, що могла б утримати. Жодного слова, яке мало б значення. Ніби весь Всесвіт змовчав у відповідь на її крик. І в цій тиші вона відчула справжню безпросвітність. Ту, з якої не вирватись.

Але ж він – її брат – ніколи не залишав її в порожнечі. Навіть у дитинстві, коли мама кричала чи щось ішло не так, він завжди був поруч. Сидів поруч на підлозі, коли вона плакала. Прикривав у школі, коли вона потребувала підтримки. Став між нею й тим собакою, що загарчав, коли їй було сім. Він був її опорою. Завжди. А тепер він – там. Сам. На межі. І якщо вона зараз не встигне – він зробить крок.

І вже ніхто не зможе це зупинити.

– Дзвони йому зараз, – кинув Сергій, вже дістаючи ключі від авто.

Анна тремтячими пальцями набрала номер Петра. Гудки лунали в слухавці надто довго. Ніякої відповіді.

– Чорт! – вона зі злістю вимкнула виклик.

– Сідай хутчіше, – скомандував Сергій, відчиняючи дверцята машини. – Поїдемо до нього додому чи куди?

– Він на мосту, я впевнена! На пішохідному, там, як у фільмі, – говорила вона швидко, пристібаючись. – Він любив те місце... Ми часто гуляли там, коли були малі. Це біля Труханового острова.

Машина рвонула з місця. Сергій мчав по вечірньому місту, лавіруючи між рідкісними авто. Анна міцно стискала телефон у руці, намагаючись не розплакатися від напруження.

– Все буде добре, – бурмотів Сергій, сам наче промовляючи якусь мантру. – Встигнемо. От побачиш, встигнемо.

Вони вже звернули на Набережне шосе, залишивши позаду Поділ, коли машина раптом смикнулася і почала втрачати хід.

– Ей, що таке?! – вигукнув Сергій, тиснучи на газ. Авто не реагувало. Двигун почав чхати і зрештою стих. Сергій з мукою втиснув гальма, притулившись до узбіччя.

– Тільки не зараз… – прошепотів він, дарма крутячи ключ у замку запалення. Стартер мовчав.