Розділ 6. Візок

Анна саме збиралась підніматись по сходинках до кінотеатру, глибоко вдихаючи прохолодне повітря, коли за спиною пролунав переляканий жіночий крик:

– Тримайте! Хтось, будь ласка!

Анна різко обернулася на голос. Дорогою перед кінотеатром котився некерований дитячий візок! Він вже скочувався з тротуару на проїжджу частину просто під колеса автомобілів, що їхали вулицею. За візочком бігла жінка з переляканим обличчям, але вона не встигала наздогнати.

Не гаючи ні секунди, Анна кинулася босоніж уперед. Асфальт холодив ступні, та вона цього не відчувала. Візок вже скотився на дорогу – одна з машин різко загальмувала, пронизливо засигналивши. З іншого боку мчав мотоцикліст, якому візочок котився просто під колеса! Мотоцикліст явно вже не встигав зупинитись, оскільки побачив коляску занадто пізно.

Анна, підхопивши шалений темп, вихопила візочок буквально за секунду до зіткнення. Вона ривком відкотила його назад на тротуар, ледь не втративши рівновагу від інерції. Мотоцикл просвистів у полуметрі від коляски, але не зачепив.

Жінка, яка бігла слідом, підскочила, ледве переводячи дух. Вона вхопилася за ручку коляски і заглянула всередину, де голосно плакало немовля.

– Живий, цілий... Боже, – видихнула вона крізь сльози і тут же обхопила Анну в обіймах. – Дякую... Дякую вам! Я не знаю, що б я робила... Це жах... Мій синочок...

Анна теж тремтіла від пережитого: ще мить – і могло статися непоправне. Вона обережно поглянула на малюка: той, хоча й плакав, але був неушкоджений. Лише сильно перелякався.

– Уже все добре, – тихо промовила Анна, гладячи маму по спині, бо та теж розривалася у риданнях. – Ви злякалися, але все минулося.

Сергій тим часом відвів убік автомобіліста, який вискочив з машини, щоб переконатися, що сталося, і заспокоїв його, що все гаразд. Потім він підійшов до жінок.

– Все нормально? – запитав м’яко. Анна кивнула.

Молода мама, витираючи очі, нарешті трохи оговталася. Вона виглядала солідно: дорогий плащ, акуратна зачіска. Напевно, поверталася з якогось заходу або зустрічі, відволіклася – і забула поставити візок на гальмо.

– Це я винна... Дурна, – схлипувала вона. – Заговорилася по телефону а потім ще й сумочка впала, я не знаю як так сталось, що я відволіклась... Як я можу вам віддячити? Ви врятували мою дитину!

Але вона лише знизала плечима:

– Не треба нічого, справді. Головне, з малюком усе добре. Ви будете обережніші.

Жінка заперечливо хитнула головою, все ще тяжко дихаючи після бігу:

– Ні, я мушу. Я... Знаєте, я власниця салону краси неподалік. Будь ласка, дозвольте подарувати вам річний абонемент на всі послуги. Це дрібниця порівняно з тим, що ви для мене зробили.

Вона гарячково порпалася в сумочці і витягла стильну пластикову карту золотистого кольору.

Анна з подивом узяла картку. На ній був логотип престижного салону і напис "VIP Gold – 12 months".

– Не знаю, чи... – почала було вона відмовлятися.

– Будь ласка, – благально поглянула мама. – Я тоді просто не заспокоюся. Хоча б так віддячу. Мене, до речі, Ольга звати.

– Анна, – відрекомендувалася у відповідь. – Гаразд, Олю. Візьму, якщо вам так спокійніше. Дякую.

Вона сховала картку до кишені. Малюк потроху вгамувався на руках у матері. Ольга полегшено зітхнула і знов повернулася до Анни:

– Ви тільки гляньте на себе – ніжки всі в подряпинах... Невже це я вас так…

Лише тепер Анна звернула увагу на ступні – вони справді трохи подряпалися об шорсткий асфальт, були чорні від пилу. У запалі вона цього не помічала.

– Я зараз у салоні скажу, хай вам там терміново зроблять педикюр і перев’яжуть, якщо треба! – схвилювалася жінка, але Анна підняла руки:

– Не хвилюйтеся, все гаразд. Пара дрібних подряпин, нічого страшного.

Ольга ще раз кинула погляд на подряпані ступні Анни, й раптом, різко згадавши щось, нахилилася до кошика під візочком.

– Зачекайте… – пробурмотіла вона.

Звідти вона витягла акуратно складену пару світлих кросівок – стильних, трохи зношених, але чистих.

– Ось, у мене тут кросівки з тренування. Я вранці була у залі, перевзулася перед зустріччю й кинула їх під візок. Можуть бути трохи завеликі, але… будь ласка, вдягніть. Не можна вам так іти – ще підчепите щось або поранитеся глибше.

Анна глянула на взуття, потім – на свої ноги. Ступні були в подряпинах, брудні, пульсуючі від напруги. Вона й справді відчувала, як той асфальт уже починає пекти.

– Та я якось дійду… – почала вона, але Ольга не дала договорити.

– Це не "якось". Ви мені дитину врятували, а я не можу навіть дати вам кросівки?.. Не переконуйте мене. Просто візьміть. Це буде… по-людськи.

Сергій, який досі мовчки спостерігав, хмикнув:

– Якщо відмовишся, буде образливо вже навіть мені.

Анна зітхнула, не стримуючи ледь помітної усмішки. Вона сіла на лавку і обережно взулася. Справді – трохи завеликі, але м’які, зручні, і найголовніше – теплі.