Розділ 5. Падіння

– Я й не знав, що ти в мене така відчайдушна! Кидатись на грабіжника… Це ж треба!

Анна раптом відчула, як підкошуються коліна, коли адреналін минув. Вона сіла на найближчу лавку перепочити.

– Я й сама не знала, – видихнула вона, витираючи спітніле чоло. – Але це ж сталося саме… Я просто бачила, що так буде.

– Бачила у сні, – тихо додав він, сівши поряд.

Вона кивнула. Тепер і в нього, здається, не було сумнівів: події точнісінько вкладалися в її нічні видіння. Як то кажуть один раз – випадковість, два рази – збіг, а три – статистика.

– Це дивно, – озвався Сергій. – Хоч я й скептик, але тут явно щось більше, ніж просто збіг.

– Попереду ще три, – зронила Анна, пригадуючи залишок сну. – Жінка на сходах, дитячий візок і…

– …чоловік на мосту, – докінчив Сергій. Він потер підборіддя. – Слухай, може це і добре, що ти це бачила? Ти можеш запобігти.

– Так, – вона опустила очі. – Окрім тієї студентки, де я… злякалася.

– Нічого, – він взяв її руку в свою. – Ти все одно допомогла потім. І ще допоможеш. Правильно ж? Будеш старатися?

В його голосі звучала підтримка. Анна відчула теплу хвилю вдячності до коханого, що вірив їй.

– Так, – тихо мовила вона. – Якщо вже мені це наснилося, я повинна це використати на добре. Бог знає, чи доля, чи що це, але… Треба рятувати, якщо можу.

Вона рішуче встала з лавки, оглянувшись довкола, наче шукаючи наступний виклик. Зараз ранній вечір, у місті повно народу, може статися будь-що. Сергій усміхнувся до неї, теж підводячись.

– То, може, в кіно не підемо? – спитав він. – Будемо чергувати, рятувати світ?

Анна хитро примружила очі: – Не смішно. Але я не проти й кіно глянути, якщо випаде нагода. До сеансу ще майже година. Встигнемо, мабуть, дійти пішки до "Жовтня". Ходімо через Поділ, заодно подивимося, що там.

Вони вирішили пройтися пішки до кінотеатру: шлях пролягав через Андріївський узвіз або можна було зійти на фунікулері. Але Анна, заряджена енергією після сутички з грабіжником та перепочинку на лавці, захотіла йти пішки.

Сутінки плавно спускалися на місто. Київські вулички заливалися теплим світлом ліхтарів. Анна відчувала, що всередині, попри втому, розливається тихий захват. Неначе вона знайшла в житті новий сенс – відчувати себе корисною, рятувати когось. Це було схоже на своєрідну гру з долею: вона отримала підказки уві сні і тепер мала використати їх правильно.

Та розслаблятися було зарано. Попереду лишалися два тривожні видіння і одне жахливе. Про останнє Анна намагалася не думати, аби знов не накрила паніка. Вона зосередилась на наступному: жінка, сходи, падіння.

– Як гадаєш, де це може статися? – запитала вона в Сергія, коли вони вийшли на вулицю Сагайдачного, прямуючи до Подолу.

– Що саме? – він вже, здається, збагнув, про що вона, але хотів уточнення.

– Жінка на сходах. Уві сні вона була в якомусь підземному переході чи що. Може, це метро? – припустила Анна.

– Можливо, – Сергій потер потилицю. – Тут на Подолі є кілька підземних переходів. Та й сам Андріївський узвіз – доволі крутий. І сходи там є. Але там не діловий костюм носять зазвичай, – він кивнув на її згадку про діловий костюм жінки зі сну.

– Так, у сні вона була наче офісна співробітниця, – згадала Анна. – Може, це десь біля офісного центру.

– Офісний центр… – Сергій озирнувся. – На Подолі є бізнес-центри, але у вихідний там порожньо. Хіба що десь інде. Або це вже не тут, а потім, після фільму.

Анна кивнула. Вона не знала, чи події мусять трапитися до кінця дня чи можуть уночі. Якщо сон говорив про суботу, то, ймовірно, все мало відбутися до півночі.

Вони перейшли через Контрактову площу, і попереду вже виднілася будівля кінотеатру "Жовтень" – старого, відомого своїми фестивальними показами. На вході почали збиратися люди на вечірні сеанси.

– Ще двадцять хвилин, – озирнувшись на годинник, сказав Сергій. – Якщо хочеш встигнути ще когось врятувати до фільму, то це мають бути дуже швидкі пригоди.

– Не сміши, – штурхнула його Анна. – Я не напрошуюся, просто… треба бути насторожі.

Вони якраз перетинали жваву Контрактову площу, коли увагу Анни привернув різкий зойк неподалік. Біля входу до підземного переходу метушилися люди. Вона кинулася ближче, Сергій – слідом.

На сходах, що вели вниз до переходу, лежала жінка років тридцяти п’яти, одягнена в елегантний брючний костюм. Поруч котилася її шкіряна сумка, з якої висипалися папери. Жінка стогнала, притискаючи ліву руку до грудей – кисть її руки неприродно вигиналася.

– Ой, болить… – шепотіла постраждала, а навколо вже зібралося кілька перехожих. Двоє молодих хлопців допомагали їй підвестися, але вона лише скривилася від болю в руці.

Анна підбігла на сходи, перестрибуючи через дві сходинки. На останньому ривку вона відчула, як під нею хруснуло – правий підбор у її туфлі зламався навпіл. Вона мало не підкосилася, але встояла, не звертаючи уваги на взуття.

– Обережно, не рухайте руку, – звернулася Анна до жінки. Вона пригадала курс домедичної допомоги, який колись проходила. – Мабуть, перелом або вивих. Треба зафіксувати.