Розділ 2. Супермаркет

Суботній ранок зустрів їх яскравим сонцем і щебетанням пташок за вікном. Прокинувшись уже близько восьмої, Анна спершу не могла згадати, чому на душі так неспокійно. Та варто було побачити на тумбочці порожню склянку — і спогади про нічний кошмар нахлинули, мов хвиля.

— Ну що, ти вже забула свої нічні пригоди? — озвався Сергій, потягуючись. Він уже підвівся і зазирав до неї з ледь хитруватою посмішкою.

Анна потерла очі. Спала вона уривками, але все ж кілька годин сну дала собі. — Хотілося б забути… — зітхнула вона. — Але пам’ятаю кожну дрібницю, уявляєш?

— Значить, точно не здійсниться, — впевнено заявив Сергій, підморгнувши. — Ходімо краще снідати. Я якраз зголоднів.

Кухня зустріла їх ароматом свіжозвареної кави — ще вчора ввечері Анна поставила таймер на кавоварці. За сніданком вона мовчала, все ще перебираючи в думках картинки зі сну. Сергій намагався її розважити буденними розмовами про погоду та плани на день:

— Обіцяли сьогодні без дощу. Давай прогуляємося десь по центру? А то ти все на роботі, ніколи й міста не бачиш.

— Я вчора центр бачила, коли з роботи поверталася, — знизала плечима Анна.

— Та ну, їхала ж на авто. Хіба то побачиш. От давай краще залишимо машину і прогуляємося пішки. Можемо піти на каву кудись на Хрещатик, потім пройтися до Маріїнського парку…

— Треба ще в магазин заїхати, продукти купити на тиждень, — згадала вона. Субота ж бо традиційний день закупів. — Пам’ятаєш, у сні був магазин…

Сергій махнув рукою: — То ти тепер кожен епізод сну в реальність переноситимеш? Якщо підеш до магазину, значить, сон збувається? Чи як?

Анна на мить задумалася. Справді, супермаркет зі сну тривожно перекликався з її звичним планом на вихідний. Але ж у сні стався нещасний випадок.

— У сні той працівник впав з драбини, — тихо промовила вона, розрізаючи омлет. — Може, не підемо сьогодні? Або інший виберемо?

— Та годі тобі, — засміявся Сергій. — Давай так: якщо дуже боїшся, можемо заїхати в інший супермаркет. Не в той, що ти бачила уві сні. Ти, до речі, який саме магазин снився, пам’ятаєш?

Анна похитала головою. Уві сні вона не звернула уваги на назву чи щось, лише яскраво-зелена уніформа працівника відклалася в пам’яті. А зелений колір носить персонал багатьох мереж, нічого конкретного. — Ні, не знаю. Просто полки високі і драбина.

— Бачиш, — підморгнув він. — У нас поруч "АТБ", там стелі низькі, драбин і близько нема. Поїхали туди, і ніхто нізвідки не гепнеться.

Його безтурботність трохи заспокоїла Анну. Може, і справді вона накручує себе даремно? Вона кивнула. — Гаразд, як скажеш. Поїхали в АТБ.

За півгодини вони вже заходили до «АТБ» неподалік їхнього району на Оболоні. Анна взяла візок, Сергій ліниво штовхав його поруч, більше граючись: легенько підштовхував візка, даючи йому котитися на пару метрів.

— Так, що там нам треба? — бурмотіла Анна, дістаючи зі сумочки список покупок. Вона завжди все записувала: інакше обов’язково щось забуде.

— Банани, молоко, яйця… — почав зачитувати Сергій, заглядаючи їй через плече. — Пральний порошок… Ого, може, розділимося? Я піду до побутового відділу, а ти поки овочі-фрукти візьмеш?

— Давай, — погодилася вона.

Анна відштовхнула візок до ряду з овочами. Суботнього ранку народу ще було небагато: магазин щойно відчинився. Вона вибрала помідори, капусту, набрала кіло картоплі в пакет. Краєм ока помітила співробітника, що щось переставляв на полиці позаду, але не звернула уваги.

Коли вона зважувала пакунок з картоплею, раптом почула якийсь шум позаду і ледь чутний вигук. Серце Анни стислося — десь у підсвідомості дзвоном відгукнулася картинка зі сну. Вона різко обернулася.

Метрів за десять від неї у сусідньому ряду високий хлопець у зеленій футболці справді стояв на алюмінієвій драбині, тягнучись кудись нагору. Драбина хиталася. Ще мить — і вона завалиться, як і снилося!

— Обережно!!! — голос Анни злетів над порожніми рядами.

Працівник здригнувся і глянув вниз, втрачаючи рівновагу. Анна метнулася вперед, самою душею відчуваючи, що має допомогти. В ту ж секунду драбина таки поїхала убік. Хлопець зойкнув.

Вона вже була поруч. Кинувши свій візок, Анна підбігла та встигла ухопитися за нижню перекладину драбини, притримуючи її. Драбина небезпечно похилилася, але не впала. Працівник схопився за полицю руками, намагаючись втриматися.

— Зіскакуй! — крикнула Анна, впираючись ногою, щоб зафіксувати драбину.

Хлопець незграбно зістрибнув додолу, приземлившись просто перед нею. Драбина гучно грюкнула об підлогу, втративши опору, але, на щастя, вже без людини нагорі.

Анна зітхнула з полегшенням. Серце колотилося. До них підбіг ще один співробітник магазину, очевидно, почувши шум.

— Максе, ти як? — схвильовано спитав він колегу.

Хлопець, все ще ошелешений, провів рукою по коротко стриженому потилиці: — Здається, нормально… Ого, оце мене трусануло.

Він нарешті сфокусував погляд на Анні. — Як добре, що ви поруч були! Я… Вибачте, я так невдало поліз…